Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Першим на трибуні з'явився комісар-жид, з такою промовою:

— Товариші! Ось тут, перед собою ви бачите бандитів-самостійників, що перешкоджають нам закінчити війну, закріпити совєтську владу, яка всім вам дала земаю та обіцяє краще життя. Коли б не ця самостійницька банда, ми б могли вже перейти на мирну будову соціалізму, а пізніше й комунізму…

Далі в своїй промові він вихваляв комуну, Леніна та Троцького і ганьбив холодноярців, Хмару й Кібця та всіх повстанців, яких ось тут незабаром покарають.

Всі навкруги стояли й мовчали, жінки тихо витиради заплакані очі. Моторошну тишу порушував плач немовлят та час від часу фиркання коней;

— Тепер, товариші, — так закінчував свою палку промову жид-комісар, — бандит Бондаренко який покаявся в своїй вині, розповість вам усім за що їх і його засуджено до розстрілу.

На трибуну висадили Архипа Бондаренка, якого на допитах провокували, щоб він прилюдно зганьбив себе та й усіх повстанців, за що йому подарують життя.

Архип, тяжко поранений у ногу, ледве підвівся, спираючись руками на загородку трибуни, зняв шапку, тричі перехристився на церкву, повернувся до людей і тихо промовив:

— Простіть нам, батьки, матері, брати й сестри!

— Бог простить! — почулася відповідь із народу.

Комісар напружено чекав і думав, що ось-ось почне Архип говорити про свою провину, буде каятись, як від нього вимагалось і він обіцяв.

Та Бондаренко не поспішав і комісарові терпець урвався, він крикнув:

— Скорєй там говорі!

Тоді Архип почав повільно говорити:

— Дорогі брати й сестри! Ви всі знаете що нам буде. Ми дійсно дуже-дуже завинили перед своєю Батьківщиною тим, що не одностайно стали проти цієї ненависної комуни та не змели її з лиця української землі, щоб не довелося їй панувати над нами й вами.

А на закінчення свого звернення підвищеним голосом додав:

— Та прийде час і Самостійна вільна Україна буде!

Далі йому говорити не дали. Почали стріляти вгору й розганяти людей… Люди з переляку тікали, але в серцях понесли останні слова повстанця-"самостійника".

Архипа брутально стягнули з трибуни і почали штовхати під боки, бити прикладами рушниць, кричати і лаяти, але він твердо мовчав і терпів, Негайно всім в'язням пов'язали руки назад, посадидії на вози й повезли дорогою, що йшла на Лмитрівку, до лісу Чути, до тієї ями, що була викопана на поляні, Сильний кінний конвой супроводив смертників: попереду відділ кінноти і дві тачанки з кулеметами, і позаду теж, я по боках довгим рядом ішло гуськом військо.

Передні вже вступили в ліс, коли на зустріч їм поспішно вийшов лісник.

Він щось сказав особисто командирові, після чого червоний ескадрон панічно заворушився.

Валка зупинилась, не доїхавши до ями. З підвід почали поспішно стягати невільників-в'язнів, Підводили їх до підлісного рову й розстрілювали. На швидку руч стріляли а ще швидше прикидали землею і мерщій верталися назад у село.

Цього дня рано отаман Хмара вже був у лісі Чуті: його роз'їзд почув десь стрілянину.

— Де стріляють? — запитали повстанці у лісника, що їхав їм назустріч.

— Не знаю — відповів переляканий лісник і поспішив своєю дорогою.

Незабаром роз'їзд доїхав до місця злочину, де й виявили повстанці свіжі сліди загибелі своїх побратимів.

Скорим маршем повернулися вони назад і донесли от. Хмарі що чули і що бачили.

До місця розстрілу поспішив Кібець зі своїм відділом і негайно ж почали розгортати землю над похованими. Всі вони лежали в безпорадну, один на одному. Між ними був один живий, в непритомному стані. Він був прострілений крізь праву частину грудей, зійшов крон'ю, але лишився жиний. Його негайно відвезли в хату лісника і там ним заопікувались, Кібець з відділом і двома тачанками поспішив до лісу Чорного, щоб звідти наступати на Веселий Кут. З інщого боку на Веселий Кут прямував от. Хмара, щоб оточити там комунарів і відтяти їм шляхи відступу.

Кібець скорим маршем прямував лісом попід селом і степом, а червоні відходили в напрямку села Цибулева.

З боку Чутівки почулися постріли: то роз'їзд червоних наткнувся на Хмару, Кібець поспішав на закрут лісу, ближче до дороги, що лежала біля Інгульця, між Веселим Кутом і селом Чорноліскою.

Червона кіннота розтяглася дорогою, їхали помалу й не поспішаючи. Дві тачанки з "максимами " їхали в ар'єрґарді, позаду. Середина валки наближалась до схованих позицій Кібцевого відділу.

Зненацька знялася буря скорострільного вогню з лісу. Валка червоних здригнулась і, розірвавшись на дві частини, почали тікати. Передня частина рванулась вперед, а задня понеслась назад.

Густий град повстанських куль поливав сполоханого ворога. Падали люди йконі, без цілі цокотіли ворожі скоростріди, розсипаючи гарячі кулі по лісі.

Одна тачанка проскочила і поспішала за втікаючими, а друга не довго стріляла, бо двоє коней з розгону впали вбитими, тачанка перевернулась і зупинилась впоперек дороги й цілком загородила проїзд.

Ситуація тим ускладнилась, що збоку дороги їхати було неможливо; бо було болото, а з другого боку був ліс. Сама ж дорога була бугрувата і частково у вирізі, тому частині пощастило укритись.

Ті, що не встигли втекти підняли руки вгору й не робили спротиву.

Перемога була за повстанцями. До полону взято шістьох кіннотчиків, чотирьох кулеметчиків та одного провідника — разом одинадцять осіб.

Друга частина червоного роз'їзду, що поїхала по лівому боці Інгульця, в напрямку Чутівки, натрапила на от. Хмару. В бою було двох убито, один загруз в болоті та й дістався в полон, а решта пробралась таки через болото і втекла. Кібцеві дістались такі трофеї: один кулемет " максим один " люйс " та досить до цих кулеметів набоїв, крім того кілька скриньок гранат яких повстанському загонові дуже бракувало.

Полонених Кібець відрядив до от. Хмари в село Чутівку, а сам з загоном зупинився ночувати тут же, в маленькому селі Чорнолісці. Смеркало, Кібець дав наказ козакам розійтись по селу