Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко
Всі козаки були співучі й гарно співали, а особливо Архип. Він навіть складав власні вірші. Векла потайки приносила папір та олівці, повстанці дещо там записували й віддавали їй назад.
Під час співу довкола школи збиралася прудка й голосиста дітвора: заглядала у вікна й прислухалася до пісень. Приходили сюди підлітки хлопці й дівчата і вони з захопленням слухали та навчалися величавого надхненого співу самостійників.
Пізніше варта заборонила в'язням співати, а всіх слухачів відганяли геть від школи. Та козаки не слухали варти, відчиняли вікна й співали до втоми.
Так проминув цілий тиждень часу. Допити не дали комуністам ніяких наслідків — зрадників не було.
Вся справа швидко наближалася до сумного кінця. І на другий тиждень, в понеділок рано відбулося читання "вироку".
Біля школи зібралось трохи людей, воєнний конвой та начальство. Козаків вивели на двір, оточили конвоєм і тоді чекіст прочитав "вирок".
Спочатку зачитали список в'язнів:
З села Цибулів: Село невідоме авторові: 1. Годовченко Кіндрат, 6. Мочар Михайло, село Гутницька, 2. Бондаренко Архип, 7. Чорногор Симен, 3. Вовченко Гнат, 8. Чухрай Дмитро, 4. Задовннй Яків, 9. Чорнобай Грицько, 5. Колісник Петро,(За правдивість прізвищ шести козаків та з яких сел походять автор не відповідає, бо й сам діяв в партизанці під кличкою "Вернигора".)
Далі большевицький командир чи комісар прочитав обвинувачення і присуд:
— За участь в партизанських бандах українських самостійників, всіх вище згаданих осіб засуджується до розстрілу!
Цей самосудний вирок козаки вислухали спокійно, бо ж іншого вони й не сподівалися. Одна ще жевріла в них надія, надія на своїх визволителів із лісу, бо вони тут довідались що от. Хмара знає про їх трагедію, але чи встигне він вчасно прийти з далекого походу.
Командир червоного ескадрону тов. Грецьний пихато приглядався до облич засуджених і до приявних, він намагався розглянути яке враження зробив цей вирок на всіх присутніх людей. Він хотів похвалитися своєю гуманністю і запитав смертників:
— Де хочете мати свою могилу?
Козаки порадились між собою і сказали:
— Ми хочемо щоб нас похоронили у лісі Чуті, на галявині при дорозі що йде з Веселого Кута на Дмитрівку. Там, на тій галявині хай стоїть наша могила.
Товарищ Грецький дав згоду і тут же було призначено людей викопати яму в лісі.
І же одну тяжку, повну мук і страждань ніч провели смертники від замком, під червоною вартою. В напруженому і бентежному очікувані, а от. Хмари не було.
— Виходить, що поки прибудуть наші повстанці то нас живими не застануть, кати нас постріляють. Мабуть далека й мокра та дорога повстанцям, — з сумом сказав до смертників Архип.
— А може Бог допоможе, — хтось висловив надію.
Вночі випав сніжок а під ранок почав накрапати дощ. Саме початок жовтня і погода стояла дуже мінлива й холодна. Ранком комуна заворушилась, готувались до виконання смертної екзекуції. Козаки покликали до себе командира і попросили прислати їм священика, щоб перед смертю вони мали сповідь і причастя. Але Грецький на це дозволу не дав, категорично сказав: "НЄТ"!
Вівторок, дев'ята година ранку. Вся ворожа кавалерія в повному зборі біля школи, тут же недалеко й церква.
За наказом командира, ударили у великий дзвін. Мабуть хотілося владі зібрати більше людей на цю "дивовижу". Та народ не поспішав. Тоді почали зганяти людей примусом на площу.
Цю акцію виконувала кіннота. За якийсь час почали сходитися селяни, між якими найбільше було старших чоловіків та жіноцтво, навіть з немовлятами на руках. Були і хлопці-підлітки. Прийшли й сестри Бондаренка та Головченка.
На площі була збудована трибуна. З одного боку від неї поставили селян, а з другого розмістили смертників, оточених конвоєм. Частина війська стояла лавою на площі, а частина навкруги площі вартувала.
