Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко
Одного дня на світанку біля Тростянця перейшли річку Бог та й зайшли до голованівських лісів. Звідтам через романтичну річку Ятрань, що "круто вмється і по камені шумить", попрямували до лісу Покотилівського, а потім через Сенюху простували у свої ліси — Чорний та чуту. По дорозі заходили в більші ліси, а інші обминали.
Жнива майже закінчилися. Степи вже були напівголі й непривітні. Де-не-де маячили, сумовито похнюпившись, соняшника, проса, рудувата гречка та пожовкла кукурудза.
Продовжуємо свою дорогу, ночуючи в степах і попасаємо коні. Прямуємо поміж Златополем та Миргородом. Пробиваємося до лісу вербового, а звідтам і до Раєвського. В селі Шпаковій що є понад самим лісом, зустрічаїмося з ворожою "спецчастиною", що чекала на нас. Звели бій. В тім бою спецчастина червоних була розбита на дві частини і мала втрати. Одна з них відійшла на Сентово, а друга лісом на Розумієвку і Бовтижку. Але в цій сутичці було вбито козака Федварського Булаха, трьох поранено та трьох забрали до полону, між ними й Явдоким Щербак.
Після бою, підібравши ранених, поховали побратима і вирушили далі в дорогу. В дорозі тягарем були ранені яких мусіли возити зі собою в обозі, бо не було безпечного місця, де можна було б їх залишити на лікування.
Раненого Грицька Довженка довший час возили при повстанському обозі, згодом завезли до села Федвара та й залишили там на лікування.
В тому селі мешкала його родина.
Отаман Хмара намагався якнайшвидше добратися в ліс Чуту, де були землянки, медична обслуча й медикаменти. Там було безпечно покласти ранених на лікування.
Коли прийшли до Чорного й Чути, тут і тепер був належний спокій і порядок. В часи відсутности от. Хмари ворог землянок не виявив і Хмара радів з цього, бо, як він казав: 'яничара ще не було". Ранених негайно примістили в спеціяльних землянках та призначили обслугу, а решта повстанців розмістилась в інших землянках. Після довгих перемаршів, всі мріяли про відпочинок.
Та відпочивати довго не довелося. Почалися знову часті сутички з Володимирським ескадроном. Ранених ставало більше.
Пройшло не повних пару тижнів, як з большевицького полону з'явився назад у ліс Чуту Явдоким Щербак. Повстанці не вірили своїм очам та дивувалися як то могло бути, шо Явдоким повернувся цілим і здоровим. Кожному козакові не давала спокою думка, чи не з'явився в лісі, в рядах повстанців зрадник?!
Хмара теж був стурбований цією подією і він запитав Кібця, шо він думає про такий дивний поворот Щербака.
Кібець без вагання рішуче ствердив:
— Маємо, отамане, між нами большевицького агента.
Покликали Щербака і почали допитувати. Він як герой, без хвилювання твердив лише те, що йому пощастило втекти:
— Присягаюсь вам, хоч і розстріляйте, нічого злого на сумлінні я не маю"!
Розповідав, що після допиту в ЧеКа, його вели вночі до Особого Відділу. Один конвоїр штовхнув його і він кинувся тікати.
— Блискавкою промайнула у мене думка: "нехай краще мене вб'ють на бігу, ніж мають мордувати та стріляти в підвалі. По мені знялася стрілянина, але мене сам Бог врятував. Слава Богові одному, що я лишився живий! Вірю, що Господь мені поможе разом з вами бити запеклого ворога нашого народу — безбожну комуну, та кривавих катів чекістів, — так закінчив свою розповідь Щербак.
Доброго туману напустив Явдоким і трудно було довести, що це не так, як він каже, адже ж бувають у житті чуда…
От. Хмара уважно вислухав і, як видно, вагався. Лише Кібець ніби пронизав Щербака своїми чорними орлиними очима і твердо сказав Явдокимові:
— Неправду ти говориш! Того не могло бути! Ти, Явдокиме, вже на службі у комуни. Гляди, ліпше відійди від нас і не заводь нас у блуд!
Щербак знову почав божитись і христитись, щоб довести свою правдивість:
— Хоч убийте мене, але я вам кажу правду!
Доказів проти нього не було і тому він залишився в загоні, хоч і не мав довір'я ні у козаків, ні у проводі.
Комуна насувалася з усіх сторін. Під селом Гутницьким звели бій з Володимирським ескадроном, думаючи його оточити в куті й знищити. Але ворог скоро зорієнтувався і почав тікати непрохідними чагарниками через ліс і, хоч мав не малі втрати, проте врятувався.
В цій сутичці повстанці теж мали декількох ранених, в тому числі і Явдоким Щербак був теж ранений в ліву руку.
— Може маєш ти місце на хуторі чи де інде аби було де лікуватися, — запитав його Кібець, то можеш іти.
— Не маю жодного місця, буду там де і всі, — відповів.
Ранених примістили в землянці, де їх тепер було аж шістнадцять осіб. Минав час, козаки лікувалися. Хто міг, то вечорами виходили й провітрювались скільки хто хотів чи здужав. Були й такі що цілу ніч насолоджувалась і відпочивали на просторі і в тиші. А вже ранком всі зникали під землею. Тяжко, але іншого виходу не було. Явдоким багато докладав зусиль обслуговуючи ранених, бо почував себе в змозі допомогти слабшим, тяжко раненім.
Червоне військо щоразу то більше скупчувалось в селах біля лісів, для поборювання петлюрівського "бандітизму". Крім Володимирського ескадрону були й інші частини та в додаток місцева міліція до якої щодня то все більше й більше присмоктувалося пристосуванців та яничарів. Але й вони не могли дати ради не лише з повстанцями а й з відчайдушним спротивом населення, яке щораз то гірше ставилося до продаґентів та міліції. Дійшло до того, що для " викачки " хліба прибуло з московщннн спеціяльне військо. На цьому грабункові України особливо і жорстоко прославився 64-й полк ВНУС, який переходив від села до села, зупинявся постоєм і допомагав продагентам "викачувати" хліб. Група відібраних головорізів спецчастини ходила від одного заможнього чи й напівзаможнього двору до другого, носили якусь скриньку що звали її "апаратом" для вишукування зброї, а зброю вночі наперед десь господареві в стріху стромляли і