Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Одного разу на нараді старшин повстаців, полк. Хмара повідомив що загін Вернигори — це спеціальний відділ ЧеКа, який недавно зорганізований в місті Зінов'євському з найзапекліших негідників, карних злочинців і головорізів. Треба за ним слідкувати і при нагоді ліквідувати, бо він провокатор і робить людям багато лиха, — суворим і наказуючим голосом зауважив Хмара. Тут же постановлено поділити загін повстанців на два відділи і переслідувати Вернигору двома напрямками. Полковних Хмара пішов із своїм відділом на Виску, а Чорнота і Завгородний в напрямку Ново-Миргорода. Незабаром повстанці натрапили на сліди кривавої роботи Вернигори, було виявлено братню могилу розстріляних ним людей. За наказом полк. Хмари зроблено в лісі засідку на хижака, який мав сюди повернутися з новими жертвами. Так і сталося. Вернигора прибув із своїм загоном та новопристалими людьми до нього і привів нові жертви до розстрілу.

В одну мить загін Хмари оточив Вернигору з усіх боків наставивши зброю:

— Стій! Хто ви такі, складайте зброю бо всіх розстріляємо! — наказав Хмара.

— Ви що, не бачите хто ми такі? Та ж ми спецчастина! — люто відповів Вернигора.

— Ми також спецчастина і наказуємо скласти зброю бо всіх тут розстріляємо.

Для Вернигори це була велика несподіванка. Він і не думав що це може бути повстанський загін. Але його вояки почали кидати зброю.

Вісімдесят рушниць, два станкових кулемети "Максіма", два легких, ручних "Люйса", сто ручних гранат, тридцять наганів з набоями. Цієї зброї повстанцям дуже потрібно було. Коли самого Вернигору зв'язали, він став кричати не своїм голосом:

— Ми попали в руки бандитів! Пропали тепер ми всі!

Хмара, посміхаючись, спокійно відповів:

— Не хвилюйтесь, товариші! Ми не бандити, а будьонівська частина уповноважена по боротьбі з бандитизмом.

Тут же в лісі було болото, а серед нього невелике озерце ще покрите льодом. На цьому озері й найшли собі належну нагороду чекісти разом з Вернигорою. Залишилися вони будувати комуністичне царство в гнилому озері. Довірливих хлопців, після остереження, відпустили додому.

Після цієї операції повстанські відділи з'їхалися на відпочинок до села Осітнянки. Туди прибули також Чорнота і Завгородний та й розповіли про пригоду з комісаром Подільської Губ. ЧеКа і його коханкою.

Цей комісар звернувся до них за допомогою щоб скоріше добратись йому до Харкова, або хоч до Кременчуку поки весна ще не попсувала дорогу. Їхав він особовим автом і віз терміново важливі доручення від Дзержинського. Місцевих доріг до Харкова він не знав, а тому попросив провідника.

Чорнота доручив адьютантові Ю. Горлиці зайнятися комісаровою подорожжю і Горлиця вирушив у дорогу разом з комісаром. Возив їх кругом та довкола доки вистачило бензини. Шофер догадався, що попали в пастку і зумів утекти, а тоді Горлиця промовив до комісара:

— Ми вже приїхали на місце…

І дві партизанські кулі перетяли червону нитку подорожі кривавого комісара та його супутниці.

Забравши пакети і все що було треба, Горлиця поспішно зник у лісі.

В пакетах було знайдено багато списків із прізвищами. Біля кожного прізвища було зазначено село, а зверху стояли примітки: червоним олівцем літера "Р", що, як видно, означало 1 розстріляний.

Після наради полк. Хмара поїхав на відпочинок до землянок у Чорному лісі та Чути, а Завгородний лишився в районі Головинське Ставидло.

По дорозі, близько села Кучерівки, Хмара наказав розібрати залізницю і викопати на насипові яму. Вночі потяг вскочив до цієї пастки але користи з нього повстанцям не було жодної, бо був навантажений лише залізом.

Пішли далі, обминаючи Богданівну, бо тоді стояли в ній червоні частини вислані на боротьбу з повстанським "бандитизмом". Большевики вже вспіли обшукати малі ліси в яких нічого не знайшли, а тому почувалися спокійно: пили, їли досхочу, бо досі село це зберігалось не торкнене війною і харчів мало досить. Цю частину червоних водив по лісах наш місцевий зрадник Трихманенко, який і розмістив їх на постій по вул. Лагерній, Та не довго червоні тут розкошували. Надійшов Хмара і наказав Кібцеві вигнати їх геть звідси.

На світанку, коли всі спали солодким сном, Кібець з повстанцями підкрався до села і дав наказ сурмачеві грати збір. Червоні скоро вискакували з хат і строїлись у ряди. В цей час із-під лісу застрочив кулемет повстанців і червоні в паніці почали тікати, при цьому їх було багато вбито і поранено. Частина з них побігли до залізничного рову, там залягли й почали відстрілюватись. Наступу на них Кібець не робив, щоб не наражувати селян на помсту та непотрібні жертви, підібрали трофеї і відійшли.

Настала весна 1921 року. Оживає природа, радіє пташка, комаха й тварина. Але у повстанців нема радости, а сум огортає їхні душі, бо не видно надії на краще, щасливіше майбутнє.

На польському фронті стабілізація миру. Махно допоміг червоним покінчити з Вранґелем, незабаром червоні візьмуться по-справжньому очищати ліси і від повстанців.

Та наразі є спокій і повстанці почали відвідувати своїх рідних.

У таких відвідинах, на жаль, загину» завзятий повстанець Момса із Еграднівки. У його хату зайшло троє червоних, тікати не було куди і він, схопивши свою палаш-шаблю, почав рубати непрошених гостой. Тим часом червоні оточили його хату і в боротьбі з ними Момса загинув. Але слава про нього не загинула. До Кіровоградського революційного музею потрапив цей палаш Момси і над ним було написано: " Цією шаблею бандит Момса зарубав трьох червоноармійців".

Чимдалі, тим більше комуністи почали вдаватись до сильніших засобів для ліквідації повстанських загонів.

З цією метою Олександрійський воєнком організував Владимировський ескадрон по боротьбі з "бандитизмом". Ескадрон цей було розташовано на постій по близьких до лісів селах. До ескадрону вербували місцевих людей, які знали в лісах усі входи й виходи.

Командиром ескадрону, склад якого доходив до 250-х осіб, був якийсь Грецький, а полткомісаром Яша Ґолемба жид. Їздили вони по селах, скликали збори, вивішували на