Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

стояв на парах готовий щохвилини рушити в дорогу. В повстанців виникли думки використати цей поїзд нормального залізничного руху — для саботажу. Машиніста і кочегара та пасажирив було знято з поїзда, знайшлися й повстанці що розумілись в паровозі, пустили поїзд в рух, самі позскакували і ешелон на всіх парах порожняком помчав до ст. Знаменка. На ст. Хиронка помітили дикий поїзд що мчав без машинистів і відкрили йому вільний шлях повідомивши про це Знаменку. Знаменка в свою чергу дала знати всім дальшим станціям відкрити вільниі шлях для дикого поїзду що мчить на всіх парах. І аж коли в паровозі забракло палива поїзд зупинився аж недалеко ст. Бандурівка.

Цей повстанський трюк шкоди нікому не наробив а самим повстанцям, комуністи знову пустили по цій лінії курсувати свого панцерника.

Прийшовши в Красносільці повстанці зустрілись там з відділом Завгородного. Сюди згодом прийшли й Холодноярці Чорнота зо своїм молодим старшиною, прозваним Горлиця та інші. Горлиця був малого росту але на диво жвавий вояк, він крутився на всі боки, як в'юн та про все турбувався. Повстанці тут краще обмундировані, бо отам. Завгородний захопив частину большевицького обозу з новими шинелями, шоломами і т.ін.

Найболючишим питанням, яке всіх мучило, була безперспективність повстанської боротьби після того, як на польському фронті настало замирення. Що робити далі, де шукати виходу з невідрадного становища?… Один реальний вихід може тепер бути — пробиватись до своїх у Польщі, з'єднатися з армією УНР.

Полк. Хмара не погоджувався на це і радив ще підождати. Однак, більшість бажала йти на Захід.

З Красносільців вирушили в напрямку Немирів — Брацлав, переходячи Бог нижче Тростянця. Ночували в малих, глухих селах, але червоні нас виявили й почали за нами слідкувати.

Наближалася вже весна з новими для нас турботами: треба було подбати про зміну засобів транспорту. Сани довелося замінити на вози.

Так дійшли до Красного. Тут, під селом, біля дороги, є історична пам'ятка-могила славнозвісного пол. Нечая. Щоб вшанувати пам'ять легендарного козака, наші командири під'їхали до цієї великої могили славного борця заволю України. І тут, несподівано, біля цієї могили, прийшло до вирішення дальшої долі повстанського руху.

За могилою лежав чоловік, сховавшись від надходячого війська. На запит, хто він та що він тут робить, сказав що він тутешній селянин, а йде в сусіднє село до сестри.

Та по довшій розмові, коли він впевнився що ми повстанці, він признався що був в армії УНР, а тепер втік із Польщі, бо поляки підписали мир із большевиками, та й роззброїли всю армію УНР, інтернували і посадили в табори, обведені колючими дротами. Він не схотів сидіти в таборі і втік, з надією вернутись до своїх рідних.

Скаржився сердега, що вже кілька днів майже нічого не їв, та висловив бажання залишитя з повстанцями, бо на те щоб дістатись додому, надії мало.

Всі козаки під'їхали до могили, проспівали "Заповіт" і попросили втікача з Польщі, щоб перед усіма розповів що знає про армію УНР, що сталося з нею.

Вийшовши на могилу, він промовив:

— Дякую Богові, що попав до своїх. Родом я з Полтавщини, а служив у Запорозькій дивізії, командиром якої був полк. А.Загродський. Війни поляків з большевиками вже нема. Чи то мир, чи перемирря — не знаю.

Уважно прислухалися повстанці до слів кол. вояка армії УНР, засмучені такими новинами.

— Я вже сказав, що Українську армію поляки обеззброїли, — продовжував втікач невеселу розповідь, — та й посадили за дроти а що буде далі, ніхто не знає. Сумують усі там та нарікають на зраду. Я не стерпів такої наруги і вирішив утікати щоб вернутися в Україну. Кажу вам, братове, правду, от вам хрест святий! — і він, знявши шапку, перехристився.

Такі невтішні новини пригнобили козаків і вони відчули всю гіркоту ображеної людської і вояцької гідности. І знову ця нездолана вічна зрада випала на долю України!

Сумну тишу порушив голос полк. Хмари:

— Дорогі побратими! Ви тількищо чули, що поляки з військом нашої армії УНР зробили. То ж хіба нашою метою є йти з вільної волі та в польську неволю?! Хто куди, братове, а я йду назад. Краще померти на рідній Українській Землі, ніж у польському полоні.

— Хто за те, — звернувся Хмара до повстанців, — щоб повертатися прошу піднести шаблі вгору!

Тих, які хотіли продовжувати марш на Захід було заледве 10–15 осіб.

До них Хмара співчутливо промовив:

— Якщо маєте тверду волю і переконання що вам там буде краще рятувати своє життя — нехай вас Бог благословить, а ми бажаємо вам усього доброго!…

Після цього всі вирішили вертатися назад, в Україну. Ті що думали йти до Польщі, роздумали і приєдналися до більшости.

Під кінець наради Хмара запитав зустрінутого втікача, що він думає робити далі.

— Прошу прийняти мене до вашого повстанського загону, — була його тверда відповідь.

Назад вертатися було спокійніше. Червоні, бачучи нас одягненими так як і вони, мабуть думали, шо це якась їх частина поспішає на заслужений відпочинок.

Річку Бог перейшли бідя Люшнюватої, зайшли в Голеванський ліс, а далі в село Покотялове.

В цій місцевості випадково натрапили на загін якогось Вернигори. Він видавав себе за прихильника "петлюрівців" та бунтував людей до повстання проти червоних та, провокуючи людей, говорив навіть шо виконує доручення самого Головного Отамана С.Петлюри. Вернигора роз'їжджав по селах, скликав збори і на них аґітував вступати до його загону, бо він воює за визворення України від червоної Москви. При цьому, щоб здобути довір'я він вдавався до найогидніших лайок на комуністичну владу, проклинав червону армію і все разом називав чужим і ворожим Українському Народові.

На горе бідних, довірливих людей, його підступнопровокативні слова зворушували патриотичні почуття не в одного щирого українця, і найкращий цвіт села вступав до загону цього провокатора, не помічаючи в цьому згубного для себе кроку. Жили бо вони не