Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Наступ на Черкаси відбувся, згідно пляну, вночі. Большивиків було вигнано з міста. Здобувши від червоних чимало воєнних припасів, повстанці повернулись до Холодного Яру, щоб відпочити і підготуватись до дальшої акції супроти червоних, От. Блакитний дав наказ перейти залізницю між Цибулево і Фундуклеївкою та очистити від червоних села, де оперують Бобринські та Ново-Миргородські відділи ЧеКа допомагаючи комуністичній владі “ викачувати " хліб та інші харчові продукти в українських селян. Награблений большевиками хліб вивозився на ст. Фундуклеївка та Кам'янку й відправлявся в Московщину.

Напередодні наступу полк. Соловій наказав Чутинцям та Чорколісцям бути готовими вночі до маршу. До кінноти Хмари мав долучитись відділ кінноти Степовиків під командою Чорного Ворона. Всі буди з цього задоволені й веселі.

Користуючись із нагоди, степовики попросили показати їм повстанця на прізвище Кібець, про якого в степах України вони чули багато легендарних оповідань. Була в тому й велика доля правди, бо холодноярський Кібець справді нападав на червоних, як хижий птах на курей, несподівано.

Отаман Хмара відрекомендував кіннотчикам Миколу Кібця — невеличкого росту чоловіка з великим носом та чорними, гострими очима. Веселий гомін покотився між вояцьким товариством, почулись і дотепи: "Маємо двох птахів "кібця" й "чорного ворона"… А два побратими з пташиними прізвищами, жваві й веселі подали один одному руки та обіцяли один другого боронити.

Призначеної ночі повстанці перетяли між Цибулево і Фундуклеївкою залізницю й прямували до сіл Рубаний Ліс та Івангород. По дорозі зустріли валку підвід, які везли вродподаток із Розумівки та Бовтижка. Валка супроводилась більшою охороною червоноармійців, яких повстанці роззброїли. Дещо з продуктів узяли собі, а решту підвід з вантажем завернули назад у села.

Повстанці помаршували далі на Захід і розтяглись по різних селах. Сотня, що нею командував сотник Д. зайшла до села Сентова, а звідтам пішла в напрямку Ново — Миргорода, пройшла де-які села й зупинилась у Красносілці. Туди повстанці теж наопіли вчасно, транспорт, навантажений збіжжям, готовий був відійти до збірного пункту. Головних збірщиків продподатку переловили, а решта, що ходила ще по селі, почула про повстанців, встигла втекти і приховатись.

Надходив вечір. Повстанська сотня зупинилась ночувати на бічній вулиці, що розтяглась понад степом. Ніч пройшла спокійно, але на ранок повстанцям довелося вступити в бій з червоними, які раненько підійшли й зайняли частину села.

Сотня зайняла позицію в рові через перевал, вище кладовища. Сотник на лівому фланзі по всій лаві подавав команду. Позиція була не вигідна, але сотня міцно трималась.

Почалася від кладовища й села стрілянина. Червоні пі-. шли в обхід щоб відрізати сотню від головних сіл. Але чотовий Марко Пшеничний відбив цей обхід, хоч і сам тут положив свою голову.

Команду над чотою перебрав автор цих скромних рядків, бо бій продовжувався. Прийшлося озброїтись Марковим біноклем та пляншетою і зосередити всі сили на перемогу над ворогом.

Біля другої години дня бій закінчився нашою перемогою, комуністи втекли, залишивши кулемет.

Того ж дня ще й друга частина червоних, підійшовши зі ст. Бобринська, заатакувала наші інші сотні. Ця червона частина була під командою якогось Лопати, що добре знав цю місцевість, та через це і був для нас небезпечним. Наступ розпочав Лопата з вербового лісу на село, в якому були степовики. Вони й дали Лопаті добру "відправу", навіть обстріляли з гармат. Решта червоної частини поспішила звикнути.

Між тим зв'язкові принесли нам недобрі вісті: на Польському фронті настало перемир'я. Польща зрадила армію УНР. Большевики вже перекидають свої частини на південь.

Захвилювались степовики, бо їхні рідні села стали відкритими об'єктами большевицьких наїздів і грабунків. Стали степовики домагатись від Блакитного, щоб повертатись назад на Херсонщину та стати в обороні своїх рідних сіл.

— Краще загинемо в своїх селах, — казали вони, — коли не сила буде боронитись, аніж тут, в далеких лісах будемо гинути, З великим жалем отаман Блакитний мусів на це погодитись.

Почався вимарш степовиків. Спереду рушило до сотні вершників, за вершниками піхота а далі обоз. В ар'єррді вершники Чорного Ворона кількістю до двох сотень. Степовики вийшли від Вербового лісу й плянували перейти залізницю між ст. Трепівка та Канатова щоб прямувати степами де села на півдні зустрічаються дуже рідко. Та нещаслива доля судила їм смертельну зустріч із червоним ворогом. Якраз в той час червона кіннота в розмірі повної бригади, перемаршовувала тут з польського фронту. Біля села Сентова роз'їзд Чорного Ворона наткнувся на роз'їзд бригади червоних. В цій зустрічі двох червоних потрапило до степовиків у полон, а інші втекли і сповістили червоних про небезпеку. Розгорнувшись лавою червоні оточили ліс де сховався Чорний Ворон із своєю кіннотою.

Зав'язався тяжкий, нерівний бій. Чорний Ворон не знав Юбре місцевости і вивести частину не міг непомітно. Повстанці відважно боронились, робили контр атаки і бились у відкритому полі, але прорватись їм не щастило і вони з втратами поверталися в ліс. Тоді червоні почали обстрілювати ліс гарматами. Три години невтихаючи гупали гармати руйнуючи останній захист степових вершників — густий ліс, обсипаючи хоробрих воїнів та їхніх коней осколками смертельного металу. Падали знесилені повстанці, несамовито ржали з переляку коні, розгрібаючи під собою підковами землю, і сумно, з жахом дивилися добрими, великими очима на своїх скривавлених вершників. Іноді жалібно хилили гривасті шиї й гостровухі голови над своїми хоробрими господарями. Нюхали пролиту кров, знову іржали, відходили з наміром тікати і знову вертались, несучи на своїх спинах сідла для своїх вершників. Не хотілося розлучатися ні людям, ні коням. Голі стовбури поламаних дерев люто дивились на ворога, що залізними кліщами своїх п'яних лав стискав чим раз більше й тісніше арену боротьби хоробрих синів України.

Ще один-два тісніших кроків до середини поля бою і тисяча червоних горлянок закричали:

— Сдавайтєсь!… Вам всьо будет прощено!…

Ніхто з козаків Чорного Ворона й на думці не мав, щоб здаватися, просити прощення у тих, хто був винен у цьому кривавому замірі. Час від