Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко

Про долю холодноярців, які сиділи першими в ЧеКа, і яким пощастило врятуватися, зокрема сот. Миронів якому пощастило втекти, розповідав:

— Десь на початку березня 1921 року, одного вечора ЧеКа викликала вісім осіб, в тому числі й пол. Горбенка і сот. Гачковського. Зв'язали їм дротом назад руки і повели на розстріл. Полк. Горбенко, в цій небезпечній ситуацїї, обміркував плян і домовився з іншими, щоб вони тікали, коли він у дорозі впаде, як безсило-хворий.

— Так і сталося, — продовжував розповідь сотник, — Коли підходили до лісу 1 стали переходити рів, Горбенко почав спотикатися і впав. Охорона кинулась до нього та й стала тягнути його, волочачи по землі. В цей час в'язні раптово кинулись на охорону і хто чим, і як хто міг, почали бити конвоїрів. Зчинився крик, метушня під час якої втекли Д. Гачковський, Г.Миронів та два інших. При втечі я був ранений в ногу, — закінчив Миронів.

Ось такі були наслідки большевицької амнестії, оголошеної Калініним.

Після цього випадку Знаменська ЧеКа вже більше не водила на розстріл до лісу, людей стріляли в підвалі будинку ЧеКа а трупи відвозили до викопаних у лісі ям. Полк. Горбенко не втік, бо не мав сили і був розстріляний; Але своїм геройським вчинком він допоміг утекти кільком іншим.

Після втечі Миронів і Гачковський переховувались у своїх рідних, бо десь інде шукати безпечного пристановища було дуже тяжко.

Начальник Знаменської міліції Нечуйко довідався, що заарештовані повстанці вже є дома і написав до них "доброго" листа. В ньому зазначив що вони помилувані по амнестії, а були арештовані помилково, безправно та що їм тепер треба зголоситися особисто до нього і він візьме їх під свою товариську охорону та видасть відповідні документи, з якими вони будуть жити вдома чи де схочуть.

Миронів та Гачковський ще раз повірили в амнестію і з'явилися до яничара Нечуйка. Він зфотографував їх, дав якісь папери і відпустив, але ненадовго.

В червні 1921 р. їх знову заарештувала Знаменська ЧеКа. Горем прибиті родичі щодня оббивали пороги цієї установи, бажаючи довідатись що буде з їхніми синами та чоловіками, але з ними ніхто не хотів говорити. Однак вартовий шепнув одного разу:

— Як не розстріляють, то дадуть їм по 10 років ув'язяення в далеких таборах півночі"…

Повстанці про всі ці події добре знали і в декого із них, а особисто в автора цих спогадів, виникла думка — написати до Кременчуцької Губ. ЧеКа та й описати все що діється. Якщо влада не буде дотримуватись виданої амнестії, то ніхто з повстанців не буде вірити і не повернеться додому.

Ми знаємо що зроблено з поворотцями — Мироновим і Гачковським і тому не хочемо повертатися, — такнми словами повстанці закінчили листа.

Цим зверненням до Губ. ЧеКа повстанці сподівалися врятувати життя деяким холодноярцям, які були заарештовані. Пізніше довідалися, що цей лист в деякій мірі подіяв.

За тиждень до Знаменської ЧеКа приїхав якийсь чекіст-росіянин, викликав до свого кабінету в'язнів, їх було зо 20 осіб і оголосив що вони є вільні, бо ув'язнено їх помилково. При цьому сказав, щоб вони йшли по хатах та переказували своїм товаришам — повстанцям, щоб ті зголошувалися до " амнестії" й жили спокійно, вільно разом зі своїми родинами.

Після цього звільнення, авторові цих спогадів довелося випадково зустрітися з побратимом Миронівим, який не знав причини свого швидкого звільнення з ЧеКа.

— Зникай з своїх околиць, — порадив автор, — і то якнайдальше, бо тут тебе рано чи пізно знову заарештують і розстріляють …

З повстанців уже ніхто більше не вірив у "амнестію" і не поспішав здаватися на ласку ЧеКа.

Одного дня всім тим що працювали в "Желєзкомє" наказано було зібратись на переїзді біля Цибулева та на посту біля Еграднівки. Сюди під 'їхав "службовий потяг", на який забрали всіх і привезли на ст. Знаменка, де їх було віддано під варту міліції, а потім відвезено до Кременчуку. Тут ними вже "заопікувалася" ЧеКа, їх припровадили до в'язниці і повідомили, що вороги совєтської влади — дезертири й учасники банд.

Почалися допити й тортури. Хто признавався до провини, того зараз же виводили й стріляли, а хто якось викручувався, того поволі добивали щоденним катуваннями кого не добили, з Кременчука перевели до Павлограду та йкинули за колючі дроти.

Незабаром настала осінь з вітрами й холодними дощами, і половина в'язнів у цій ізоляції вимерла від перестуди. Другу частину перевезли в Харків, до в'язниці на Холодній Горі, а звідти аж до Вологди на лісорозробку. Тут також не довго "розкошували", бо забракло хліба, одягу, взуття і тому в січні 1922 р. їх, що були вже кістяками, знову привезли в Україну, з правом розходитись по домах, помирати дома.

Авторові цих рядків, виконуючи розвідку, трапилось зустріти їх на залізничій станції в Кременчуці. Всі вони були неймовірно виснажені й обдерті. Деякі з них пізнали побратима і хрипкими голосами просили хліба.

— Хоч крихотку хліба, побратиме, вже три дні нічого нее їли… — ледь чутно просили.

Автор спогадів дав своїм колишнім товаришам — холодноярцям по шматочку хліба, перекинулись кількома словами і поспішив відійти, ховаючись від "всевидячого" ока сексотів.

Надходила друга повстанська зима. Землянки в скритих місцях лісу Дядюра викінчив і замаскував так, що й повстанці часто блудили. Землянок було досить для людей і коней. Больевики були зайняті південним фронтом і в підлісні села, як і ліси, не заходили і повстанців не турбували. Тож щоб не мирнувати часу повстанці зрбнли реорганізацію своїх сил, бо після амнестії ряди їх змаліли.

Команду пішими частинами й на далі доручено Соловію, Залізняку та Вусенкові. Кіннота залишилась під командою Хмари та Кібця. Було вирішено кінноту кинути на допомогу Завгородному, відділи якого доходили до Ново-Архангельських та Голованівських лісів. Туди пізніше й піхота мала вирушити.

Одного разу, переходячи через залізницю біля станції Цибулево натрапили на робочий поїзд який підбирав по дорозі робітників і підвозив їх до ст… Знаменки. Паровіз