Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років - Михайло Дорошенко
Срок — п'ять мінут на размишленія! — грізно закінчив.
Ранені і хворі вагались, але іншої ради не було.
— Треба виходити, — сказав Архип, бо закидають бомбами, а так, поки прийде час розстрілу і не вивезуть нас звідси, то може, дізнаються наші повстанці і визволять.
Дев'ять козаків, найтяжчо ранених, зважились вийти і здатись на ласку ворога, шість інших не вірили в обіцянки командира, не хотіли живими на муки здаватися ворогові, залишились в землянці, в окремому закутку почали будувати загороду.
Почали гукати Щербака в землянку аби він допоміг раненим виходити, але він не йшов, він знав що його в землянці чекає — смерть за зраду.
Хворі виходили помаленьку самі, один другому допомагаючи…
Коли дев'ять осіб вийшло з землянки, а більше не було, командир розгнівано гукнув:
— Где остальниє?
— Видужали і розійшлись хто куди! Назад не поверталися, — відповіли йому.
— Вроте! Єслі не хотять виходіть, я іх сейчас похороню в етой землянке!
В цій же хвилі до землянки полетіло одна за одною аж п'ять гранат і почали вибухати…
Землянка завалилась, вихід закрився. Над землянкою знявся стовп диму й пилюги.
— Ми в шістьох, — продовжував Микита, — забаридакувавшись в кутку землянки, витримали і вночі відкопались. Чотири з нас добрались до селища — Д…, а ми, вдвох подались шукати вас. Ранених комуна повезла в село Веселий Кут, а там, кажуть, посадили їх до школи під охороною варти і має відбутися суд.
Почувши таку новину, от. Хмара сумно сидів і мовчав, а Кібець ходив твердим кроком взад і вперед, лютуючи:
— От зрадник, от сволоч! Я його ще тоді бачив, шо бреше сучий син! Та все таки повірили й що вийшло?! Тепер, пане отамане, — звернувся він до Хмари, — мусимо швидко повертатись, так, щоб ворог не зник. Нам треба його побити і визволити козаків. Дощі трохи на перешкоді, але поспішати нам треба.
Володимирський ескадрон став постоєм у Веселім Куті. До в'язнів у школу привезли лікаря, який поперев'язував ранених і дали їм їсти. Було навіть дозволено побачення з рідними.
Скориставшись із цього дозволу до Бондаренка Архипа та до Головченка Кіндрата кожен день навідувалися їхні сестри. Приходили на пару годин: прибирали приміщення, прислухалися до розмов повстанців.
Так минуло два, три дні, а потім почалися допити.
Від козаків вимагали, щоб вони зрадили свої таємниці: Де єе тепер от. Хмара, де є їхні землянки і чи їх ше багато, скільки між ними ранених і т.і.
І хоч за зраду повстанських таємниць і допомогу ліквідувати "банду", обіцяли дарувати в'язням життя, та нікого ці обіцянки не тішили і не ввели у блуд: козаки давно і добре знали свою долю.
Повстанці між собою присягнулися не видавати ворогові жодних таємниць і твердо цього трималися.
Архипова сестра Векла розповідала, що вона чула:
— Дорогі побратими! — звернувся Архип до в'язнів, — не здобули ми того щастя, що хотіли: Своєї Незалежної України, але не будемо ми і зрадниками нашої ідеї. Може наші десь далеко і не визволять нас, ворог нас знищить, але чесна слава про нас не загине!
Від цих підбадьорюючих слів побратима, похилені голови повстанців підіймалися, в очах засвітилося завзяття, — А зрадник Явдоким Щербак нехай буде проклятий від нині й поки його віку! Щоб його українська земля не прийняла! — закінчив Архип свою коротку промову.
Всі підвелися й урочисто повторили проклін.
Була неділя. По всій окрузі було оголошено, що коли б хто з населення захотів відвідати в'язнів, то влада дозволяє. Але ніхто не поспішав на ті відвідини. Приходили тільки сільські комуністи та дехто з родин.
В'язні сиділи й чекали останньої розправи. Раио й вечером молилися Богу, перед їжею всі разом співали: "Отче Наш". Попросили Євангелію і їм принесла її Архипова сестра Векла.
Читали про народження Ісуса Христа, хто Він був, про Його науку, та й хто Його доконав! Співали любовні а більше патріотичні пісні. Як пізніше нам розповідали наші в'язні як ті пісні на них діяли, особливо Архипів голос в якому було стільки сердешности, стільки зворушливого заучання, якого не міг заступити будь який оперовий співак.
Архип тенором заводить, комуністів з ума зводить, друзі дружно помагають співом стелю підіймають… Заспівали: Світе тихий… Морозенка… Заповіт Т.Шевченка та — Ще не вмерла Україна!..Україна буде вільною, хоч, може, і нас уже не буде.
Дев'ятьом замученим героям Відчиніть, вороги, нам віконце, Бо надходить смертельний нам час. Ще раз бате поглянуть на сонце, Хай в останнє попестить ще нас. За Вкраїну, що любим душею, Ми готові віддати життя. В очі дивимось смерти своєї І не маєм страху й каяття. Не рубилось нам жить в своїй хаті В холі рідних батьків і родин, Де могли б працювати й кохати, Щоб щасливо всміхався нам син. Нам судилася чорна зла доля, Що чорніш степової ріллі,
