З чужого поля - Павло Грабовський
Де ті любі сни дитини?
Насувають інші дні,
Тяжкий жереб самотини
В мирі випався мені.
Тьму таємну рано дуже
Грізний досвід розігнав;
Вельми рано, щирий друже,
Серце людське я пізнав.
Страшно жити без відради‚
Чужим бути між свома;
А страшніш тієї стради -
Гола істина ума.
Дума гадиною в'ється;
Я тиняюсь округи;
Божий світ давно здається
Пристановищем нудьги.
Сумом тиснуть стрічі всюди..
Що вбачається мені?
Або скляклі трупи - люди‚
Або діти навісні.
II. СПОВІДЬ НАЛИВАЙКА
Ні, отче праведний, шкода!
Не дорікай гріхом пекельним,
Гріхом лютішим надземельним...
Нехай по-твоєму впада!
Щоб українському народу
Вернуть загублену свободу,
Край рідний визволить з ярма;
Гріхи татар, жидів, сарматів,
Злочинства зрадних уніатів -
Візьму на душу, все дарма...
Шкода ж спиняти! Пекла досить,
А ти дивись та потурай...
Вкраїна гине, пута носить...
Здобути волю - в тім мій рай!
Ще неня з сестрою вливали
Той пал до серденька мені,
Як над колискою співали
Про час завзятої борні:
Вкраїнець, либонь, перед ляхом
Не опадлючений був страхом,
Супоні рабства не волік
Гидких тиранів та шулік.
Як вільний з вільним, рівний з рівним,
Братались ляхи й козаки,
Та зникло примраком марівним
Оте єднання залюбки.
Мов ненажерних круків зграї,
Жид, уніат, литвин, поляк
Мордують нас у нашім краї,-
Опанував народом ляк.
Давно закон дріма в Варшаві,
Скрізь чути стогін голосний..
Усе побачивши в неславі,
Я спалахнув мов навісний;
Злоби ніщо вже не вгамує;
Мій зір похмурий та смутний,
Душа без вільності сумує.
Єдина мрія день і ніч
Слідкує тінню безперіч;
Не дам я ради сам з собою:
Ні в ріднім затишку степів,
Ні серед табору чи бою,
Ні в церкві, слухаючи спів.
«Вперед»‚- шепоче голос стиха:
Зітнути ворога час б'є!
Я знаю: не минути лиха
Тому, хто першим повстає
Проти утисників народа;
Мене десь доля посила...
Коли, скажи, чи ким була
Без жертв осягнута свобода?
За край я голову складу,-
Заздалегідь все уявляю,
Але на все хоробро йду
І жереб свій благословляю!
З Губера
* * *
Тяжко жити; зникли сили;
Рветься грудь моя.
Люте горе до могили
Чи дотерплю я?
Вже б давно пора спочити,
Час заснуть костям;
Досить мук зазнав на світі,
Час заснуть страстям.
Чи діждуся? В домовині
Одітхнув би я;
Стихла б, може, в самотині
І журба моя!
З Полежаєва
I. СПІВ ІРОКЕЗЦЯ
Я умру! На поталу катам
Незахищене тіло віддам!
Байдуже ті кати
Для потіхи дітей -
Розпочнуть від костей
Мої жили тягти;
На шматки розітнуть
І в нарузі швирнуть!
Стерплю все! Не дам стогону їм,
Не рухну навіть чолом моїм;
А як дуб віковий,
Що стріла не лама,
Твердо - скеля сама,
Стріну скін світовий
І, як мужі-борці,
Перейду між мерці.
В товаристві безтіло-живім
Про загибель свою оповім.
Най додасть їм утіх,
Най порадує слух;
Бойовий, палкий дух
Най прокине у всіх;
Най іде з уст в уста
Міцна певність ота!
Скажуть голосно всі, як один:
«Найдостойніший прадідів син!»
Не лежати нам, ні:
Труни кинемо ми -
Люд позвать до борні
Проти рідної тьми;
Проженем, поб’ємо,
Ворогів помстимо!
Я умру! На поталу катам
Незахищене тіло віддам.
А як дуб віковий,
Що стріла не лама,
Твердо - скеля сама,
Стріну скін світовий!
II. БЕЗНАДІЙНИЙ
О, за віщо мене згубила доля?
О, за віщо природа викида
Мене навіки з життєвого поля,
В сумну могилу зрана уклада?
Ще полум’ям палають мої груди,
Кипить огонь невгасної жаги,
Я ж - мов заклятий: відцурались люди;
Болить сумління - не знести ваги.
Ще зір блудячий від землі гидкої
Злітає часом в ясні небеса;
Та ні надій, ні віри ніякої...
Остання божа іскорка згаса!
Життя моє од пекла ще страшніше,
Уява смерті каменем лягла;
А вічінь... 9 Ні, вона мене не тіше;
Я - син загибелі та зла!
Так навіщо, питаю я провиду,
Мене узято з вікової тьми?
Зроби ж навпак, щоб не осталось сліду
Болючого атому між людьми!
III. КАЙДАНИ
Шкода пустот, шкода даремні
Малюнки щастя уявлять;
Образи серця потаємні
І так намучено щемлять.
Побитий примхами недолі,
Я в'яну жертвою жаги;
Ярмо огидної неволі
Б'є цвіт юнацької снаги!
Надії промінь загас разом,-
Усе покрила темна ніч;
Ліхтар покійницький тим часом
Мені став блимати до віч!
Любов до гарного, природа,
Дівчата любі, друзяки,
І найсвятіший дар - свобода,-
По них самі тепер тямки!
Що відчуваю? Чого хочу?
Чи збуду тяжу світову?
Скидаюсь більш на поторочу,
Аніж людиною живу.
Я мру; запалу слабі сили,
Бува, прокинуться в мені:
Навпроти грізної могили
Борюсь безплідно, мов у сні.
Хапаюсь з порухом нестями
Мої кайдани рознести,
Скоріш кровавими
