Українська література » Класика » З чужого поля - Павло Грабовський

З чужого поля - Павло Грабовський

Читаємо онлайн З чужого поля - Павло Грабовський
style="">I. ДО БЕСТУЖЕВА

 

 

Де ті любі сни дитини?

Насувають інші дні,

Тяжкий жереб самотини

В мирі випався мені.

 

Тьму таємну рано дуже

Грізний досвід розігнав;

Вельми рано, щирий друже,

Серце людське я пізнав.

 

Страшно жити без відради‚

Чужим бути між свома;

А страшніш тієї стради -

Гола істина ума.

 

Дума гадиною в'ється;

Я тиняюсь округи;

Божий світ давно здається

Пристановищем нудьги.

 

Сумом тиснуть стрічі всюди..

Що вбачається мені?

Або скляклі трупи - люди‚

Або діти навісні.

 

 

II. СПОВІДЬ НАЛИВАЙКА

 

 

Ні, отче праведний, шкода!

Не дорікай гріхом пекельним,

Гріхом лютішим надземельним...

Нехай по-твоєму впада!

Щоб українському народу

Вернуть загублену свободу,

Край рідний визволить з ярма;

Гріхи татар, жидів, сарматів,

Злочинства зрадних уніатів -

Візьму на душу, все дарма...

Шкода ж спиняти! Пекла досить,

А ти дивись та потурай...

Вкраїна гине, пута носить...

Здобути волю - в тім мій рай!

Ще неня з сестрою вливали

Той пал до серденька мені,

Як над колискою співали

Про час завзятої борні:

Вкраїнець, либонь, перед ляхом

Не опадлючений був страхом,

Супоні рабства не волік

Гидких тиранів та шулік.

Як вільний з вільним, рівний з рівним,

Братались ляхи й козаки,

Та зникло примраком марівним

Оте єднання залюбки.

Мов ненажерних круків зграї,

Жид, уніат, литвин, поляк

Мордують нас у нашім краї,-

Опанував народом ляк.

Давно закон дріма в Варшаві,

Скрізь чути стогін голосний..

Усе побачивши в неславі,

Я спалахнув мов навісний;

Злоби ніщо вже не вгамує;

Мій зір похмурий та смутний,

Душа без вільності сумує.

Єдина мрія день і ніч

Слідкує тінню безперіч;

Не дам я ради сам з собою:

Ні в ріднім затишку степів,

Ні серед табору чи бою,

Ні в церкві, слухаючи спів.

«Вперед»‚- шепоче голос стиха:

Зітнути ворога час б'є!

Я знаю: не минути лиха

Тому, хто першим повстає

Проти утисників народа;

Мене десь доля посила...

Коли, скажи, чи ким була

Без жертв осягнута свобода?

За край я голову складу,-

Заздалегідь все уявляю,

Але на все хоробро йду

І жереб свій благословляю!

 

З Губера

 

 

* * *

 

 

Тяжко жити; зникли сили;

Рветься грудь моя.

Люте горе до могили

Чи дотерплю я?

 

Вже б давно пора спочити,

Час заснуть костям;

Досить мук зазнав на світі,

Час заснуть страстям.

 

Чи діждуся? В домовині

Одітхнув би я;

Стихла б, може, в самотині

І журба моя!

 

З Полежаєва

 

 

I. СПІВ ІРОКЕЗЦЯ

 

 

Я умру! На поталу катам

Незахищене тіло віддам!

Байдуже ті кати

Для потіхи дітей -

Розпочнуть від костей

Мої жили тягти;

На шматки розітнуть

І в нарузі швирнуть!

Стерплю все! Не дам стогону їм,

Не рухну навіть чолом моїм;

А як дуб віковий,

Що стріла не лама,

Твердо - скеля сама,

Стріну скін світовий

І, як мужі-борці,

Перейду між мерці.

В товаристві безтіло-живім

Про загибель свою оповім.

Най додасть їм утіх,

Най порадує слух;

Бойовий, палкий дух

Най прокине у всіх;

Най іде з уст в уста

Міцна певність ота!

Скажуть голосно всі, як один:

«Найдостойніший прадідів син!»

Не лежати нам, ні:

Труни кинемо ми -

Люд позвать до борні

Проти рідної тьми;

Проженем, поб’ємо,

Ворогів помстимо!

Я умру! На поталу катам

Незахищене тіло віддам.

А як дуб віковий,

Що стріла не лама,

Твердо - скеля сама,

Стріну скін світовий!

 

 

II. БЕЗНАДІЙНИЙ

 

 

О, за віщо мене згубила доля?

О, за віщо природа викида

Мене навіки з життєвого поля,

В сумну могилу зрана уклада?

 

Ще полум’ям палають мої груди,

Кипить огонь невгасної жаги,

Я ж - мов заклятий: відцурались люди;

Болить сумління - не знести ваги.

 

Ще зір блудячий від землі гидкої

Злітає часом в ясні небеса;

Та ні надій, ні віри ніякої...

Остання божа іскорка згаса!

 

Життя моє од пекла ще страшніше,

Уява смерті каменем лягла;

А вічінь... 9 Ні, вона мене не тіше;

Я - син загибелі та зла!

 

Так навіщо, питаю я провиду,

Мене узято з вікової тьми?

Зроби ж навпак, щоб не осталось сліду

Болючого атому між людьми!

 

 

III. КАЙДАНИ

 

 

Шкода пустот, шкода даремні

Малюнки щастя уявлять;

Образи серця потаємні

І так намучено щемлять.

 

Побитий примхами недолі,

Я в'яну жертвою жаги;

Ярмо огидної неволі

Б'є цвіт юнацької снаги!

 

Надії промінь загас разом,-

Усе покрила темна ніч;

Ліхтар покійницький тим часом

Мені став блимати до віч!

 

Любов до гарного, природа,

Дівчата любі, друзяки,

І найсвятіший дар - свобода,-

По них самі тепер тямки!

 

Що відчуваю? Чого хочу?

Чи збуду тяжу світову?

Скидаюсь більш на поторочу,

Аніж людиною живу.

 

Я мру; запалу слабі сили,

Бува, прокинуться в мені:

Навпроти грізної могили

Борюсь безплідно, мов у сні.

 

Хапаюсь з порухом нестями

Мої кайдани рознести,

Скоріш кровавими

Відгуки про книгу З чужого поля - Павло Грабовський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: