Українська література » Класика » З чужого поля - Павло Грабовський

З чужого поля - Павло Грабовський

Читаємо онлайн З чужого поля - Павло Грабовський
хоронить?

Розмірено, часто у дзвони він б’є,

Великого ляку кругом завдає,

Молитвою сповнені хати,

Щоб день минувався без страти.

 

На відгук цареві гудуть тереми;

Видзвонює Вяземський злюта,

Завила кромішність оприцької тьми -

І Васька Грязний, і Малюта;

А се гордовитий на ваби свої,

З дівочістю вроди, з душею змії,

Коханець забовкав Іванів,

Одвернутий богом Басманів.

 

Все стихло; з окільницьким гуртом ступа

Цар, спершись на край патериці;

Аж вершник летить; зарухалась товпа;

Над шапкою лист у правиці.

Додолу моторно плигає з коня;

Цареві навпроти твердий, як щодня,

Пішов, проказавши до його:

«Від князя Андрія Курбського!»

 

І очі царя палахнули ураз:

«До мене?.. Від злодія листи?..

Читайте ж, дяки, та щоб кожен вираз...

Побачимо, що там за вісти...

Давай сюди грамоту, гінцю буйний!»

Шибанову в ногу стромляє стальний

Шпиньок патериці і слуха

Іван, нашорошивши уха.

 

«Цареві, що вславлено древлє всіма,

А тоне в мерзотах страмнючих!

Кажи, навіжений, за віщо дарма

Побив ти слабих і могучих?

Чи то ж - оповідай мені - не вони

Стинали славетно врагів голови;

Чи то ж не їх мужність та сила

В пригоді тебе боронила?

 

Безсмертніш, як ми, завважаєш себе?

Покинь сю заблуду, шалений!

Час грізний відплати спіткає й тебе,

Писанням святим проречений...

І аз, іже кров в безупинних боях

За тя аки воду ліях і ліях,

До суду з тобою постану!» -

Так Курбський доводив Івану.

 

Шибанів мовчав, омлівавши. З ноги

Кров бігла червоним патьоком;

А цар на спокійливе око слуги

Дивився пильнуючим оком.

Стояв нерухомо опричників ряд;

Щодалі владики туманився згляд,

Огорнутий хмарою смутку,

Всі ждали недоброго скутку.

 

«То правда,- цар мовив‚- що пише твій пан

Життя мені - тягар даремний,

Ллю кров безневинну братів-християн

Я, пес засмерділий, нікчемний...

Не раб, а товариш ти, гінцю, і друг;

Десь, певно, не трохи в боярина слуг:

Твоєї не жаль йому шкури...

З Малютою ж гайда в тортури!..»

 

 

II. КАЙДАННИКИ

 

 

За хмарами сонечко тоне,

Полискує тирса-трава;

Невольник кайданами дзвоне

Та куряву шляхом зрива.

 

Бредуть вони - півлоба голо;

Тяженько ступає нога;

Захмурене думкою чоло,

На серденько туга ляга.

 

За ними тінь квапиться збоку.

Гей, ще далеченько... З трудом

Сторожа додержує кроку;

Дві шкапи віз тирять слідом.

 

«Ану лиш гуртом заспіваймо,

Геп об землю лихо-біду!

Най буде, що буде,- не дбаймо...

Так писано, знать, на роду!»

 

І от розляглися луною,

Кругом розкотились пісні

Про Волгу з її стороною,

Про марно загублені дні;

 

Про рідні степи та селища,

Про воленьку вільну, про все...

День згас... Треба встигти до мрища... 13

Дуж дзвонять, дуж пилом несе.

 

З Тютчева

 

 

* * *

 

 

Пошли їм, господи, відраду,

Хто в добу душну та суху,

Неначе старець мимо саду,

Бреде по спеклому шляху.

 

Хто зазирає попід тинком

На буйну зелень деревин,

З їх недоступливим сутінком‚-

Любує з розкоші долин.

 

Не про їх долю невмолиму

Зріс райський затишок-краса;

Не про їх долю пасмом диму

Струмець водотриску звиса.

 

Схов мармуровий дарма з листу

Їх зори вабить-приверта;

Хоча б росиночку перлисту -

Скропити раз смажні уста.

 

Пошли їм, господи, відраду,

Хто, вік свій тягши жизнь лиху,

Неначе старець мимо саду,

Бреду по спеклому шляху.

 

З Лермонтова

 

 

МОЛИТВА

 

 

Я, божа матінко, нині з молитвою

Край твого образу, влитого сяянням,

Не за рятунком або перед битвою,

Не з подячливістю або розкаянням;

 

Не за свою молюсь душу пустинницьку,

Душу мандрівця без роду коханого...

Ні. Доручаю дівчину невинницьку

Теплій заступниці мира крижаного.

 

Щастя достойну не кидай на жалощі;

Дай їй прихильців на щирі послугоньки,

Світле дитинство, безжурливі старощі,

Най не зна серце ні злоби, ні тугоньки.

 

А припаде у світ інший доріженька

Ранком шумливим чи тихої ніченьки:

Кращого ангела вишли до ліженька

По святу душу її, чарівниченьки.

 

З Омулевського

 

 

ПІСНІ СИБІРЯКА

 

 

I

 

Божий день - нудьга та зради,

Відчуваєш серцем гидь...

Та з якої, брате, ради

Сумувать заздалегідь?

Божий день назустріч муки;

Зате стануть розумніш

Через досвід наші внуки,

Ніж батьки були давніш.

Жизнь - живому; смерть - могилі;

Вгору водам не текти...

Так не тьмі, не хижій силі

Спільний труд перемогти!

 

II

 

Не йму я снам, але бува:

В химерних мріях серед ночі

Так ярко, живо так сплива

Край незабутній перед очі.

Кругом панує вільний труд,

Бо то вже край - не край загнання,

На віки вічні збувся люд

Години тяжкого конання.

На сни, мовляв, не потурай:

А рад я снам отим без міри,

Бо міцно вірую в свій край,

Як неньці йме дитина віри.

 

III

 

Вихром під час непогоди

Кида до нас здалеки

Птах надзвичайної вроди,-

Сміливі жваві пташки.

Скільки вже їх завітало

Терпіть лихі холоди;

Хугою слід замітало,

Зносило рухом води.

Скільки здобутків ті гості

Нам на користь

Відгуки про книгу З чужого поля - Павло Грабовський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: