З чужого поля - Павло Грабовський
Розмірено, часто у дзвони він б’є,
Великого ляку кругом завдає,
Молитвою сповнені хати,
Щоб день минувався без страти.
На відгук цареві гудуть тереми;
Видзвонює Вяземський злюта,
Завила кромішність оприцької тьми -
І Васька Грязний, і Малюта;
А се гордовитий на ваби свої,
З дівочістю вроди, з душею змії,
Коханець забовкав Іванів,
Одвернутий богом Басманів.
Все стихло; з окільницьким гуртом ступа
Цар, спершись на край патериці;
Аж вершник летить; зарухалась товпа;
Над шапкою лист у правиці.
Додолу моторно плигає з коня;
Цареві навпроти твердий, як щодня,
Пішов, проказавши до його:
«Від князя Андрія Курбського!»
І очі царя палахнули ураз:
«До мене?.. Від злодія листи?..
Читайте ж, дяки, та щоб кожен вираз...
Побачимо, що там за вісти...
Давай сюди грамоту, гінцю буйний!»
Шибанову в ногу стромляє стальний
Шпиньок патериці і слуха
Іван, нашорошивши уха.
«Цареві, що вславлено древлє всіма,
А тоне в мерзотах страмнючих!
Кажи, навіжений, за віщо дарма
Побив ти слабих і могучих?
Чи то ж - оповідай мені - не вони
Стинали славетно врагів голови;
Чи то ж не їх мужність та сила
В пригоді тебе боронила?
Безсмертніш, як ми, завважаєш себе?
Покинь сю заблуду, шалений!
Час грізний відплати спіткає й тебе,
Писанням святим проречений...
І аз, іже кров в безупинних боях
За тя аки воду ліях і ліях,
До суду з тобою постану!» -
Так Курбський доводив Івану.
Шибанів мовчав, омлівавши. З ноги
Кров бігла червоним патьоком;
А цар на спокійливе око слуги
Дивився пильнуючим оком.
Стояв нерухомо опричників ряд;
Щодалі владики туманився згляд,
Огорнутий хмарою смутку,
Всі ждали недоброго скутку.
«То правда,- цар мовив‚- що пише твій пан
Життя мені - тягар даремний,
Ллю кров безневинну братів-християн
Я, пес засмерділий, нікчемний...
Не раб, а товариш ти, гінцю, і друг;
Десь, певно, не трохи в боярина слуг:
Твоєї не жаль йому шкури...
З Малютою ж гайда в тортури!..»
II. КАЙДАННИКИ
За хмарами сонечко тоне,
Полискує тирса-трава;
Невольник кайданами дзвоне
Та куряву шляхом зрива.
Бредуть вони - півлоба голо;
Тяженько ступає нога;
Захмурене думкою чоло,
На серденько туга ляга.
За ними тінь квапиться збоку.
Гей, ще далеченько... З трудом
Сторожа додержує кроку;
Дві шкапи віз тирять слідом.
«Ану лиш гуртом заспіваймо,
Геп об землю лихо-біду!
Най буде, що буде,- не дбаймо...
Так писано, знать, на роду!»
І от розляглися луною,
Кругом розкотились пісні
Про Волгу з її стороною,
Про марно загублені дні;
Про рідні степи та селища,
Про воленьку вільну, про все...
День згас... Треба встигти до мрища... 13
Дуж дзвонять, дуж пилом несе.
З Тютчева
* * *
Пошли їм, господи, відраду,
Хто в добу душну та суху,
Неначе старець мимо саду,
Бреде по спеклому шляху.
Хто зазирає попід тинком
На буйну зелень деревин,
З їх недоступливим сутінком‚-
Любує з розкоші долин.
Не про їх долю невмолиму
Зріс райський затишок-краса;
Не про їх долю пасмом диму
Струмець водотриску звиса.
Схов мармуровий дарма з листу
Їх зори вабить-приверта;
Хоча б росиночку перлисту -
Скропити раз смажні уста.
Пошли їм, господи, відраду,
Хто, вік свій тягши жизнь лиху,
Неначе старець мимо саду,
Бреду по спеклому шляху.
З Лермонтова
МОЛИТВА
Я, божа матінко, нині з молитвою
Край твого образу, влитого сяянням,
Не за рятунком або перед битвою,
Не з подячливістю або розкаянням;
Не за свою молюсь душу пустинницьку,
Душу мандрівця без роду коханого...
Ні. Доручаю дівчину невинницьку
Теплій заступниці мира крижаного.
Щастя достойну не кидай на жалощі;
Дай їй прихильців на щирі послугоньки,
Світле дитинство, безжурливі старощі,
Най не зна серце ні злоби, ні тугоньки.
А припаде у світ інший доріженька
Ранком шумливим чи тихої ніченьки:
Кращого ангела вишли до ліженька
По святу душу її, чарівниченьки.
З Омулевського
ПІСНІ СИБІРЯКА
I
Божий день - нудьга та зради,
Відчуваєш серцем гидь...
Та з якої, брате, ради
Сумувать заздалегідь?
Божий день назустріч муки;
Зате стануть розумніш
Через досвід наші внуки,
Ніж батьки були давніш.
Жизнь - живому; смерть - могилі;
Вгору водам не текти...
Так не тьмі, не хижій силі
Спільний труд перемогти!
II
Не йму я снам, але бува:
В химерних мріях серед ночі
Так ярко, живо так сплива
Край незабутній перед очі.
Кругом панує вільний труд,
Бо то вже край - не край загнання,
На віки вічні збувся люд
Години тяжкого конання.
На сни, мовляв, не потурай:
А рад я снам отим без міри,
Бо міцно вірую в свій край,
Як неньці йме дитина віри.
III
Вихром під час непогоди
Кида до нас здалеки
Птах надзвичайної вроди,-
Сміливі жваві пташки.
Скільки вже їх завітало
Терпіть лихі холоди;
Хугою слід замітало,
Зносило рухом води.
Скільки здобутків ті гості
Нам на користь
