Переклади - Черемшина Марко

Черемшина Марко

ПЕРЕКЛАДИ

Робітники, що прийшли досвіта до фабрики, застали в своїх робітнях студінь, начеб їх демон смерті уповив своєю тінню. В одному куточку просторої робітничої салі споглядала вгору понуро та сумно велика машина враз із своїми залізними колесами та сталевими раменами. Глибока меланхолія пробивалася по мертвому, непорушному великані, що своїм гряском і стукотом, неначе ударами живчика тяжко працюючого титана, давав знак життя фабрики.

Властитель її отворив двері своєї контори.

- Дітоньки, нині нема ніякої роботи. Нові замовлення не вплинули, а давніші відкликано назад. Весь склад товарів тяжить на моїй голові. Грудень, на котрий я покладав надію як на головний сезон, руйнує мене дотла. Я мушу застановити роботу.

Він глянув на робітників, що зблідли перед маревом завтрашньої нужди і поглядали на себе затривоженим поглядом. Його голос дрожав від глибокого зворушення.

- Я не егоїст, дітоньки, але моє положення так само страшне, як і ваше. У вісьмох днях я мав страти до 50 000 франків і доконче мушу роботу застановити. Не маю тепер шелюга в кишені, не то, щоб я міг на п’ятнадцятого всі належитості позаплачувати. Ви бачите, я говорю з вами, як приятель з приятелем. Позавтра прийде сюди судовий екзекутор. Я не винен тому, не правда ж, дітоньки? Ми боролися до останнього. Радо би я вас задержав і надалі, але я зруйнований, я не в спромозі давати вам хліба.

І подає робітникам руку. Мовчки стискають вони по черзі ту подану руку, відтак стоять ще кілька хвилин на місці і люто споглядають з простягненими кулаками на порожні верстати. Звичайно в сю годину скрипіли пили, а в такт били їм молоти. «Банкрот» - се слово значить, що слідуючого тижня 20-30 фамілій буде мліти від голоду. Очі жінок набігають гарячими сльозами. Мужчини хотять показатись відважними і потішаються тим, що в Парижі ніхто з голоду не загине.

Коли властитель фабрики відійшов, розійшлись і вони по одному, пригноблені, німі, прибиті. Вони йшли з дому жалоби. Велика німа машина, що чорніється в тіні закутка,- се мертвець, по котрім вони носять жалобу.

По вулицях блукає фабричний робітник. Від вісьмох днів ходить він вже від дверей до дверей та шукає роботи, щоб зужиткувати свої сильні мускули.

Всюди для нього заперті двері - ні однісінькі не отворяться гостинно. З порожніми руками вертає він домів. Студений дощ паде та й паде. Париж нині понурий та сумний під покровом зимового болота. Робітник йде дальше помимо дощу. Він не чує студених капель, він чує тільки голод, пекучий голод, що лютує в його нутрі.

Заголомшений, спирається він на поруччя мосту, котрого палі розбивають на білу шумовину бистрі, з гуком плинучі хвилі Секвани. Він похилився наперед. Гра водних, запінених великанів манить його до себе диким, злобним шумом. Але він тверезий і тямиться. «Ні, з мене був би трус» - і поволі іде дальше.

Склепові вистави ювелірів кидають при електричнім світлі снопи іскор. Якби він вломився до тих виставок, то хоть би і трохи забрав, то все забезпечив би на довший час прожиток своїй родині. В їдальнях готелів світять лампи. Він йде попри цукорні і різничі склепи і пригадує собі, що він рано обіцяв принести хліба своїй розпукою прибитій подрузі і з голоду заплаканій дитині. Він не має відваги прийти додому і сказати їм, що він збрехав. Надармо клопоче він собі голову над тим, як би то їм сказати, щоби вони дальше терпіли і ждали. Ні, вони не можуть бути довше без хліба. Він, сильний чоловік, ще би видержав, але жінка і дитина слабовиті і хирляві.

Йому вже приходить гадка: просити о милостиню. Але скільки разів який пан або пані попри нього ідуть, і він хоче витягнути руку о милостиню, стільки разів рука його в’яне, слова просьби застрягнуть в горлі. Він стоїть, хитаючись. Перехожі пани обертаються і згірдливим поглядом міряють «запитого».

Жінка тим часом жде у дверях повороту свого мужа. Вона бліда, худа. Тоненький розіпнятий кафтан накриває по змозі її ніжну стать. Студінь просякла її судорогами. Все, що мала, вона вже заставила. Вісім днів безробітних випорожнило полиці. Послідні матраци продала гендляреві, лишилося лише саме покриття. Вона повісила його перед вікном, щоб вітер в хату не віяв, бо мала кашляє. А і вона шукала роботи, але надармо, вже стратила і кредит. Ні пекар, ні крамар не хочуть вже боргувати, а вона, бідна, не відважується навіть переходити попри їх двері. Пополудні була вона у своєї сестри, але і там нужда так велика, що їй сльози наплили до очей. При відході обіцяла вона їм кусень хліба, як її чоловік що заробить, та він не приходить.

Дощ потоком ллється. Бідна жінка втікає в хату, бо тяжкі каплі дощу падають на ню, і її тонка одіж пересякає водою. Від часу до часу перемагає її така нетерпливість; ремствуючи на непогоду, підходить вона аж на ріг вулиці та виглядає мужа.

Перемокла, вертається знов і сушить мокру голову обома руками. Перехожі, що спішаться кудись, тручають її. Боязко тиснеться вона до стіни, щоб нікому в дорозі не стояти. Їй здається, що ціле місто із своїм блиском, гамором і брудом на ню напосілося.

Недалеко від неї є склеп з печивом; вона видить там сплячу дитину. Яке воно щасливе, а у неї? Нарешті узріла вона свого мужа, що волікся поволеньки. Прибігає до нього. «Но?» - шепче дожидаючо. Він похилив мовчки голову, а вона тоді поволі слабим ходом пішла сходами в хату.

Маленька не спить. Вона пробудилася і задумалася, споглядаючи на догоряючий поломінь лампочки. Страшні гадки малюються на завчасу дозрілих і зів’ялих чертах тварі семилітки. Садовиться на край скриньки, що їй служить за ліжко. Маленькі ніжки дрожать, а дрібненькі, сухі ручки держать накривало над грудьми. Вона задумалася. Забавок не мала. До школи також не може ходити, бо не має черевичків. Вона пригадує собі, як то її не раз мати провадила на прохід у сонячний день! Але то вже давно було. Вони