Переклади - Черемшина Марко

Він чув голос Анежки за собою.

На небі не було ні хмариночки. Сніги покрились ледовою корою, що на ній ігралися ясні зіроньки наперекір сонячним промінням. І на віконці дідусевої хати іскрилися ледяні зіроньки. Серед хати стояв стіл, а на нього слали у білім полотні мертвого дідуся з гуслами.

Заснув, сердешний старець, граючи, молячись.

Похід жене по безкрайому степу, що іскриться рясними крапельками роси. Лицарі-їздці летять буйним вітром, випрямувавшись вперед на своїх сідлах. Вони чвалять далеко, до мети, до великого міста із золотоверхими вежами. Ще заким сонечко у море пірне, вони там мають добігчи.

Глядіть на їх, на це незвичайне військо!

Щораз то різніш чвалять вони вперед; слухайте, як земля стогне від ударів копит, як грива коней і буйне волосся їздців перечуться з вітром; глядіть, як їх очі вбилися у золотоверхе місто, в їх мету, країну визволення.

Хто з їх навіть і руки вперед випручив, начеб воно прискорювало похід.

Перед ними от там на дорозі є цвіточник-огород.

Вони не обминають його, а їдуть через остроколи. Зілля й цвіти топчуть, розмітують. Птички співають на кожній деревині - ні один не слухає їх співу. Краса сонячна сяє у різноманітних красках - ні один не спогляне на неї.

Кінь одної жінки втомився; він не в спромозі вже дальше бігчи. Жінка зблідла, витягає руку до мужа, що іде побіч неї,- він не бачить її. Вона обертаєсь до свого сина,- він відтручує її руку і жене вперед.

Всі чвалять вперед і не бачать, що топчуть безпомічну женщину.

Вперед, вперед!

По одному з їх - стар чи молод - паде з утоми. Упавшим ніхто не помагає. Батько топче сина; мати - питому дитину, брат - рідну сестру.

Скоріш, скоріш вперед!

А сонечко стануло вже в полудне; коні зачинають густіше падати. Ряди походу щораз то рідші. Позаду чорнісінько: упавші коні укрили рівнину, їх рухи то останні, судорожні. Безпомічні їздці кленуть-проклинають свою долю й з розпукою споглядають за тими щасливими, що побігли вперед до країни визволення, до золотоверхого міста.

Але щасливі передовці бачать, що сонечко вже коло самого моря; вони чують за собою тупіт двох їздців, та оглянутися не сміють. Вони знають, хто то такий,- вони знають: то темрява й ніч.

І щораз то бистріше мчить завзятий похід; там, у міських мурах ясно і тихенько; вони там доконче мають добігчи, заким сонечко пірне у море.

І щораз то ближче вже теє місто.

Один лицар перебігає всіх товаришів-їздців і весело споглядає вперед; в його очах заблисли проміння радощів із-за побіди.

І от вже бачить високі брами, вже чує відгомін міських дзвонів, видить молоді білі русалки на мурах - гей, вперед! вперед! Ще сонечко не поринуло - його кінь чей добіжить ще; він підганяє його міцніше.

Але він тепер узрів, що він сам. Ті два лицарі, що на їх не вільно йому оглядатися, вже дігнали його полишених товаришів і женуть тепер за ним.

Йому би доконче податися.

Вперед! вперед!

Ага! тепер доженуть вони його хіба вже в самому місті; він хватає за ріг, щоб відтрубить гімн побіди.

Пек йому! - ріг не відзивається; його грудь не може видобути ні одного тону.

І що ж? Тепер піниться його кінь і паде втомлений до землі. Лицар вискакує із сідла і біжить пішки ід брамі. Він чує тупіт копит: то над’їжджають два лицарі, він знає, хто вони; скоренько біжить і кличе до сторожі;

- Відчиніть, відчиніть, рятуйте, спасайте мене! Я подорожній, за мною гонять, відчиніть!

І паде він на коліна, випручує руки й бачить вже, як сторожа зближається ід брамі, щоб відчинити. Та от якраз в ту мить сонечко пірнуло в море!

Одна, зовсім одна стояла маленька березонька на високій, лисій, пустій скалі, що стрімкою стіною спадала додолу. Вона вже не спочувала себе самітною. Давніше, коли то вона в ярі життя підростала, то чому б ні! Тоді мріла вона про великий стан, про силу, чудні околиці, сонячне тепло, м’якеньку травицю й весняні цвіти, що розстелили б ся довкола її стрункого, високого пня. Її бажалось стати великою, гарною березою. Да коли ж пробув час, згасли її золоті сни-мрії, осталась тільки одна дійсність, понура, гей скала, гей рудий мох, пуста, гей дика, гірська пустка. Замість стрункою березою, виросла вона корчем, випручала свої галузоньки ’д горі, неначе ручки, що в горю-розпуці милості благають. Але вона вже нікого не благала, ані не зітхала. Вона зжилася із довгим одностайним життям на високому шпилю, де немилосердна буря-вітри нею покидались, студінь підтинала і гнобила самота,- зжилася з горем-болем. Страждання стались її необходимим приятелем. Як тільки коли піднеслись мряки ’д горі, споглядала вона на життя в долині, прислухувалась розговорові дерев і раділа з ними. Там, надолі, пишалися великі берізки, черешні, вишні й ще інші дерева, та самі великі. Вона подивляла їх всіх, а найпаче свої посестри, великі берези, без зависті, без жалю подивляла, хоть бачила, що вони на її не зоглядались.

Тепер, коли вона вже давно покинула гадку стати великою, красивою березою, бажалось її дужче всього в життю приязні великих посестер. Густо-часто збиралась вона до них промовити, та все не мала відваги бесіду розпочати, хотя й мала для їх так багато-багато питань.

Був літній погідний ранок. Маленька березонька прислухувалась тишині на луці. Ні один листок не ворохнувся... ні один... Може, вона тепер заговорила б до тої великої берези... Вона тепер не перешкоджала б, прецінь, її в нічому...

Вона наперед уложила свої питання гарненько і дрожачим голосом проговорила:

- Гарна ти, велика березо, скажи мені, як зробилась ти так путерною? Ти вже й немолода, а, прецінь, ти не слаба! Скажи ж мені, як сталась ти путерною?

Тільки нараз не проговорила маленька березонька ще ніколи в життю. Вона спочувала себе тепер