Українська література » Класика » З чужого поля - Павло Грабовський

З чужого поля - Павло Грабовський

Читаємо онлайн З чужого поля - Павло Грабовський
style="">До бур та вод у рідному краю,

Збагни хоч раз їх думоньки безмовні:

Вони тобі розкажуть про старе

Або й нове, що мука забере.

Ти заспівай лиш краще про сірому,

О вилонько кохана та сумна:

Як гине сила, молодість кона,

Як братом брат крамує без сорому,

Як бідолашна плаче удова

З сирітками... Для пісні річ нова!

Так заспівай мені мерщій, чи годі!

Болить та б’ється серденько моє...

Воно загине... Де ж та пісня є?

Опам’ятайсь, поруш його насподі,

Поки не зникло слухати пісні,

Де смерть глуха та слізоньки одні!

 

 

III. МОЛИТВА

 

(Уривок)

 

Не тобі молюсь я, боже,

Що тремтять владики-ченці,

А що мисль обняти зможе,

Що кохаю справді в серці!

Перед розумом гну чоло,

Заборонником пригнутих,

Дійсним богом, що навколо

Просвітлить у яму пхнутих.

Підійми ж нас, боже правий,

До борні за волю милу,

Щоб загинув кат безславий,

Щоб побити вражу силу.

Підведи ослаблу руку,

Як за рідний край повстану,

Щоб без ляку зніс я муку,

Ліг тиранам на догану.

Не дай, боже, серцем мерти,

Вік тинятись на чужині...

Сліду людських туг не стерти

Скорбним співом по пустині...

 

З Москова

 

 

МАНДРІВЕЦЬ ДО ПТАШИНИ

 

 

Скажи, пташино, ти літала

Через моря, лани, ліси,-

Чи то ж уваги не звертала

На край чудовної краси:

Де стільки років люд нещасний

У тяжких ретязях кона,

Де на Голгофі кат всевласний

Його ще й досі розпина...

Той люд - потомок є славутний

Борців за істину святу!

Додолу хилить гніт незбутний

Державну голову оту.

Ти чула стогін від наруги,

Вбачала слізоньки дрібні?

Благаю дружої послуги:

О, заспівай про них мені!

Що жде бездольців? Перемога?

Чи люта смерть покриє все?

Ні, певен єсьм, пташино вбога:

Будучність волю нам несе.

Коли згадаєш знов про вирій,

Де в муках гине бідний край,

То заспівай про сум мій щирий,

Моє вітання передай!

 

З Гарамбашича

 

 

I

 

 

Ти була мені краща, ніж очі,

Світлом жизні, що зорею ночі,

Я не зваживсь і раз погадать,

Не втішався у мрії судьбою,

Поділить свою долю з тобою,

Чистих радощів вкупі діждать.

В грудях билось єдине жадання:

Щоб тебе не спіткало страждання,

Щоб минула година лиха,

Щоб була ти щасливою в світі,-

То не мав би я іншої хіті,

Най там серце кого не коха.

Але й те побажання нікчемне,

Як не зичив, осталось даремне,

Не справдилось і трохи воно.

Швидко згасли надії кохані;

Твоя зірка блиснула в тумані...

У труні спочиваєш давно.

Та крізь сльози я чую неначе:

«Друже, кинь піклування гаряче;

Є дорожче від мене - боліть...

Будь твердим, випливаючи в море;

Край знесилили нужда та горе...

Чи тобі ж у коханні зітліть?»

О мій раю! Ти там, в домовині...

Геть боління!.. Я дужий віднині,

За вітчину готовий лягти...

Віє жвавістю в мене розлука:

О, яка б то судилася мука -

Нам у рабстві кохання нести!

 

 

II

 

 

Є хвилини, є години:

Ясні очі туга мруже;

Слізьми щирої дитини

Затужив би дуже-дуже.

Є хвилини, є години:

Повний смілого завзяття,

Я кепкую - ні сльозини,

З уст летять гіркі прокляття.

Сум на серце гнітом ляже -

Прагнеш швидше домовини,

Так петелька з життям в’яже,-

То любов є до вітчини.

 

З Прерадовича

 

 

ЗОРІ

 

 

У блакитному просторі

Заходили колом зорі,

Ясним світлом все влили

Та про землю многострадну,

Цю мандрівницю безрадну,

Тихо мовоньку вели.

 

«Наша змучена сестричка,-

Каже ранішня зірничка,-

Щось похмура та сумна.

Не врікайте її дуже;

Від тяжкої долі туже,

Від загибелі кона.

 

Скрізь блукають голі-босі,

Крихти лану ждуть і досі.

Мов його поглинув враг!

Без роботи міцні руки

Опускаються з розпуки...

Праці, праці! Ні на шаг!

 

Скільки серць отам з любов’ю

За люд бідний сходить кров’ю,

Завжди рветься на шматки!

Не воруште ж землі! Тихше!

Щоб не стало їй ще лихше!..»

І розбіглись зіроньки.

 

Із Змай-Іовановича

 

 

БІДОЛАШНА МАТИ

 

 

Трьох синів годує мати,

Ще й дочку собі на втіху.

«Оченятка мої милі»,-

Шепче доньці мати стиху.

 

«Що за дівка! Що за врода!»

Братів Данка покрашає;

А під місяцем турецьким

Ними Босна вся пишає.

 

Не нахвалять брати Данки,

Та ворушить їх до зброї,

Ними ж Босна вся пишає,

Бо то - месники, герої.

 

Стара ненька у молитві

Заливається сльозами:

«Борони ти, боже, діток,

Голубоньку з соколами».

 

Так ага турецький Гавран

Не засне - сидить три ночі,

Промовляє: «Де ти, раю,

Де ти, Данко, ясні очі?»

 

От подався з товариством;

Стрелють... Що там за подія?

Прокидається небога:

«Браття, ви - моя надія!»

 

Бій пекельний; все червоне;

Сором: Гавран утікає;

А у Данки, у голубки,

Кров’ю братик дотікає.

 

Знову ніч. Ага підвівся;

Летять скільки є завзяття.

До братів гукає Данка:

«Онде Гавран... он... прокляття!»

 

Бій пекельний; все червоне;

Відгуки про книгу З чужого поля - Павло Грабовський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: