З чужого поля - Павло Грабовський
Збагни хоч раз їх думоньки безмовні:
Вони тобі розкажуть про старе
Або й нове, що мука забере.
Ти заспівай лиш краще про сірому,
О вилонько кохана та сумна:
Як гине сила, молодість кона,
Як братом брат крамує без сорому,
Як бідолашна плаче удова
З сирітками... Для пісні річ нова!
Так заспівай мені мерщій, чи годі!
Болить та б’ється серденько моє...
Воно загине... Де ж та пісня є?
Опам’ятайсь, поруш його насподі,
Поки не зникло слухати пісні,
Де смерть глуха та слізоньки одні!
III. МОЛИТВА
(Уривок)
Не тобі молюсь я, боже,
Що тремтять владики-ченці,
А що мисль обняти зможе,
Що кохаю справді в серці!
Перед розумом гну чоло,
Заборонником пригнутих,
Дійсним богом, що навколо
Просвітлить у яму пхнутих.
Підійми ж нас, боже правий,
До борні за волю милу,
Щоб загинув кат безславий,
Щоб побити вражу силу.
Підведи ослаблу руку,
Як за рідний край повстану,
Щоб без ляку зніс я муку,
Ліг тиранам на догану.
Не дай, боже, серцем мерти,
Вік тинятись на чужині...
Сліду людських туг не стерти
Скорбним співом по пустині...
З Москова
МАНДРІВЕЦЬ ДО ПТАШИНИ
Скажи, пташино, ти літала
Через моря, лани, ліси,-
Чи то ж уваги не звертала
На край чудовної краси:
Де стільки років люд нещасний
У тяжких ретязях кона,
Де на Голгофі кат всевласний
Його ще й досі розпина...
Той люд - потомок є славутний
Борців за істину святу!
Додолу хилить гніт незбутний
Державну голову оту.
Ти чула стогін від наруги,
Вбачала слізоньки дрібні?
Благаю дружої послуги:
О, заспівай про них мені!
Що жде бездольців? Перемога?
Чи люта смерть покриє все?
Ні, певен єсьм, пташино вбога:
Будучність волю нам несе.
Коли згадаєш знов про вирій,
Де в муках гине бідний край,
То заспівай про сум мій щирий,
Моє вітання передай!
З Гарамбашича
I
Ти була мені краща, ніж очі,
Світлом жизні, що зорею ночі,
Я не зваживсь і раз погадать,
Не втішався у мрії судьбою,
Поділить свою долю з тобою,
Чистих радощів вкупі діждать.
В грудях билось єдине жадання:
Щоб тебе не спіткало страждання,
Щоб минула година лиха,
Щоб була ти щасливою в світі,-
То не мав би я іншої хіті,
Най там серце кого не коха.
Але й те побажання нікчемне,
Як не зичив, осталось даремне,
Не справдилось і трохи воно.
Швидко згасли надії кохані;
Твоя зірка блиснула в тумані...
У труні спочиваєш давно.
Та крізь сльози я чую неначе:
«Друже, кинь піклування гаряче;
Є дорожче від мене - боліть...
Будь твердим, випливаючи в море;
Край знесилили нужда та горе...
Чи тобі ж у коханні зітліть?»
О мій раю! Ти там, в домовині...
Геть боління!.. Я дужий віднині,
За вітчину готовий лягти...
Віє жвавістю в мене розлука:
О, яка б то судилася мука -
Нам у рабстві кохання нести!
II
Є хвилини, є години:
Ясні очі туга мруже;
Слізьми щирої дитини
Затужив би дуже-дуже.
Є хвилини, є години:
Повний смілого завзяття,
Я кепкую - ні сльозини,
З уст летять гіркі прокляття.
Сум на серце гнітом ляже -
Прагнеш швидше домовини,
Так петелька з життям в’яже,-
То любов є до вітчини.
З Прерадовича
ЗОРІ
У блакитному просторі
Заходили колом зорі,
Ясним світлом все влили
Та про землю многострадну,
Цю мандрівницю безрадну,
Тихо мовоньку вели.
«Наша змучена сестричка,-
Каже ранішня зірничка,-
Щось похмура та сумна.
Не врікайте її дуже;
Від тяжкої долі туже,
Від загибелі кона.
Скрізь блукають голі-босі,
Крихти лану ждуть і досі.
Мов його поглинув враг!
Без роботи міцні руки
Опускаються з розпуки...
Праці, праці! Ні на шаг!
Скільки серць отам з любов’ю
За люд бідний сходить кров’ю,
Завжди рветься на шматки!
Не воруште ж землі! Тихше!
Щоб не стало їй ще лихше!..»
І розбіглись зіроньки.
Із Змай-Іовановича
БІДОЛАШНА МАТИ
Трьох синів годує мати,
Ще й дочку собі на втіху.
«Оченятка мої милі»,-
Шепче доньці мати стиху.
«Що за дівка! Що за врода!»
Братів Данка покрашає;
А під місяцем турецьким
Ними Босна вся пишає.
Не нахвалять брати Данки,
Та ворушить їх до зброї,
Ними ж Босна вся пишає,
Бо то - месники, герої.
Стара ненька у молитві
Заливається сльозами:
«Борони ти, боже, діток,
Голубоньку з соколами».
Так ага турецький Гавран
Не засне - сидить три ночі,
Промовляє: «Де ти, раю,
Де ти, Данко, ясні очі?»
От подався з товариством;
Стрелють... Що там за подія?
Прокидається небога:
«Браття, ви - моя надія!»
Бій пекельний; все червоне;
Сором: Гавран утікає;
А у Данки, у голубки,
Кров’ю братик дотікає.
Знову ніч. Ага підвівся;
Летять скільки є завзяття.
До братів гукає Данка:
«Онде Гавран... он... прокляття!»
Бій пекельний; все червоне;
