Українська література » Класика » З чужого поля - Павло Грабовський

З чужого поля - Павло Грабовський

Читаємо онлайн З чужого поля - Павло Грабовський
стібок-доріжка…

Доки мозку ще труд не зсушив,

Не поклав до покійного ліжка.

 

Поробляй, поробляй, поробляй!

Серед грудня в захмурені днини;

Поробляй, поробляй, поробляй,

Не здихни весняної години:

Пташки саме щебечуть в гаю

Та годують свої пташенята,

Наче дразнять за гарність твою,

Закликають до божого свята.

 

Любо вільно зітхнути б хоч мить;

Вашим запахом впитися, квіти;

Осягнути небесну блакить,

По муравці хоч раз походити!

На хвилиночку одну хоч би

Знов відчутись, як серденько звикло,-

Не зазнала б я горя-тужби,

Коли б дрантя останнє не зникло.

 

Відпочинку б хоч каплю мені

За мій довгий пекельний одбуток;

Не кохання, не мрії злудні 5

Його прагнуть, а скорби та смуток.

Я дала б усю волю плачу,

Я розважила б сум по крихітці...

Не діждатись,- кріплюсь та мовчу;

Сльози шкодять і голці, і нитці…»

 

Потомилися пальці слабі,

Червоніють отемрені очі;

Швачка ж голкою вертить в журбі,

На ній лахми якісь нежіночі.

Ший, ший, ший -

Серед бідності, голоду, спраги!

І тремтів її голос смутний

(Вчуйте, дуки, той стогін марний!) -

Про сорочку співав без розваги.

 

З Томаса Мура

 

 

I

 

 

Не забудьмо того поля,

Де почили бояки...

З ними вклалась спати воля,

Одцвіли надій квітки.

 

О, вернися, наша славо!

Сміло, браття, згине враг;

За свободу та за право

Нум до бою, нум під стяг!

 

О, порвіться ті кайдани,

Що дихнуть не даєте;

Вдруге, знайте, злі тирани,

Їх уже не скуєте!

 

Най судились ми на жертву…

Будь заклятий без кінця,

Хто зневажить долю мертву

Благородного борця!

 

Що величніш: за країну

Люті муки, смерть, тюрма;

А чи промінь на хвилину

За прихильність до ярма?

 

 

II

 

 

Найчудовніший вид, оживає душа:

Рано військо знялось, шик за шиком пиша,

Разом всипало цілу площину.

Жде хоробро, от-от загукає труба,

Не на жарт закипить навкруги боротьба;

Перемоги, а ні - так загину!

Вістря грає огнем, проти сонця сверка;

Жвавий спів розкотивсь; смерть бійців не ляка...

Наперед, наперед без запину!

 

Гей, тирани-кати; гей, одмовте: коли

Ви отак своє військо блискуче вели,

Жахляки та жаденники зроду?

Ми лишили про вас та полигачів-слуг

Блискотливість оту, яко панський недуг,

Бо бажаємо щастя народу.

Проти військ княжих ми сміло, просто йдемо,

Твердо певні, що вас до ноги поб’ємо...

Наперед, наперед за свободу!

 

З Соуті

 

 

СУД БОЖИЙ НАД ЄПИСКОПОМ

 

(По Жуковському)

 

 

Дощ без устанку лив осінь і літо;

Луки затоплено, трави побито,

Хліб недостиглий поліг на лану,

Голод складає людей у труну.

Тільки в єпископа - повні комори,

Божого дару насипано гори,

Бо приберіг він старого житця:

Знали обачність Гаттона-вітця.

Купи старців потяглись відусюди,

Всипали двір голодуючі люди.

Але на злидні та горе чуже

Жмикрут отой споглядав байдуже;

Надто обридли благання Гаттону,-

Як захиститись від людського стону?

Добре: убогих з усяких країн

Зараз до себе покликує він.

Дива такого не чувано зроду:

Збіжжя Гаттон роздарує народу,-

Милость у серце жорстоке ввійшла,-

Радісна чутка, мов грім, прогула.

От назбиралися прохані гості,

Блідні, намучені - шкура та кості.

Всіх багатир до комори веде;

Сперлась, принишкла, напружено жде

Хліба сірома - і боса і гола,

Суне юрбою під стріху зокола.

Сміхом вітає єпископ її:

Спалює з людом багатства свої.

Глянув на попіл радіючим оком:

«Визволив я жартовливим сим кроком

Край від лихих, ненажерних мишей,-

Всі мені вдячними будуть ачей!»

Весело він повернувся додому,

Сів за вечерю, упивсь без сорому,

Ліг собі спати і спав без журби,

Але востаннє з тієї доби.

Предків поличчя пишалися в замку...

Дивиться вранці: всю з’їдено рамку

Саме з малюнком чудовним його;

Клапоть хустини... немає й того.

З уст ані пари, не знає де сісти;

Ледве що дише, а тут наглі вісти:

«Миші кругом, загиба сторона,

Разом не стало ніде ні зерна».

Потім загримало відкись: «Гаттоне!

Бог проти тебе - ніхто не збороне;

Миші твій двір оточили зусюд,-

Що ти відмовиш за спалений люд?..»

Мався до Рейну хідник попідземний,

З муром сполучувавсь шлях його темний.

«Тільки б до башти дістатись, і все.

Миттю ж, бо інак ніщо не спасе!»

Гострим бескетом з-під Рейнської піни

Башта здіймала понурені стіни,

Грізно дивилась у вічі кругом,

З замку єпископ подався бігом.

Човник посунувсь по хвилі легенько,

В башті Гаттон опинився швиденько;

Двері приперши, по східцях зліта;

Зір його блудить, шепочуть уста...

Стіни неначе будовані з криці,

Вікна в залізах, немов у в’язниці,

Щільні віконниці, склеп кам’яний,

Засов висить над дверима міцний.

Грішник шука порятунку-визволу:

Очі зажмурив, лягає додолу...

Щось застогнало в кутку перед ним,

Блиском метнуло зловіщо-страшним.

Зирк - аж то кітка нявчить з переляку,

В душу йому навіваючи мряку:

Мабуть, зачула вже близько мишей.

Слуха Гаттон - не заткати ушей;

Впав на колінки, безсилий з розпуки,

Бога благає - спинить оті муки...

Скиглить злодійник: ох, бути біді...

Чує - а миші пливуть по воді,

Вже недалечко, шумлять та скрегочуть,

Зуби, до стін досягаючи, точуть;

Ось заскреблись, прогризають кремінь…

Господи правий, тепера - амінь!

Разом сипнули крізь вікна, крізь двері,

Спереду,

Відгуки про книгу З чужого поля - Павло Грабовський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: