З чужого поля - Павло Грабовський

Доки мозку ще труд не зсушив,

Не поклав до покійного ліжка.

Поробляй, поробляй, поробляй!

Серед грудня в захмурені днини;

Поробляй, поробляй, поробляй,

Не здихни весняної години:

Пташки саме щебечуть в гаю

Та годують свої пташенята,

Наче дразнять за гарність твою,

Закликають до божого свята.

Любо вільно зітхнути б хоч мить;

Вашим запахом впитися, квіти;

Осягнути небесну блакить,

По муравці хоч раз походити!

На хвилиночку одну хоч би

Знов відчутись, як серденько звикло,-

Не зазнала б я горя-тужби,

Коли б дрантя останнє не зникло.

Відпочинку б хоч каплю мені

За мій довгий пекельний одбуток;

Не кохання, не мрії злудні 5

Його прагнуть, а скорби та смуток.

Я дала б усю волю плачу,

Я розважила б сум по крихітці...

Не діждатись,- кріплюсь та мовчу;

Сльози шкодять і голці, і нитці…»

Потомилися пальці слабі,

Червоніють отемрені очі;

Швачка ж голкою вертить в журбі,

На ній лахми якісь нежіночі.

Ший, ший, ший -

Серед бідності, голоду, спраги!

І тремтів її голос смутний

(Вчуйте, дуки, той стогін марний!) -

Про сорочку співав без розваги.

Не забудьмо того поля,

Де почили бояки...

З ними вклалась спати воля,

Одцвіли надій квітки.

О, вернися, наша славо!

Сміло, браття, згине враг;

За свободу та за право

Нум до бою, нум під стяг!

О, порвіться ті кайдани,

Що дихнуть не даєте;

Вдруге, знайте, злі тирани,

Їх уже не скуєте!

Най судились ми на жертву…

Будь заклятий без кінця,

Хто зневажить долю мертву

Благородного борця!

Що величніш: за країну

Люті муки, смерть, тюрма;

А чи промінь на хвилину

За прихильність до ярма?

Найчудовніший вид, оживає душа:

Рано військо знялось, шик за шиком пиша,

Разом всипало цілу площину.

Жде хоробро, от-от загукає труба,

Не на жарт закипить навкруги боротьба;

Перемоги, а ні - так загину!

Вістря грає огнем, проти сонця сверка;

Жвавий спів розкотивсь; смерть бійців не ляка...

Наперед, наперед без запину!

Гей, тирани-кати; гей, одмовте: коли

Ви отак своє військо блискуче вели,

Жахляки та жаденники зроду?

Ми лишили про вас та полигачів-слуг

Блискотливість оту, яко панський недуг,

Бо бажаємо щастя народу.

Проти військ княжих ми сміло, просто йдемо,

Твердо певні, що вас до ноги поб’ємо...

Наперед, наперед за свободу!

(По Жуковському)

Дощ без устанку лив осінь і літо;

Луки затоплено, трави побито,

Хліб недостиглий поліг на лану,

Голод складає людей у труну.

Тільки в єпископа - повні комори,

Божого дару насипано гори,

Бо приберіг він старого житця:

Знали обачність Гаттона-вітця.

Купи старців потяглись відусюди,

Всипали двір голодуючі люди.

Але на злидні та горе чуже

Жмикрут отой споглядав байдуже;

Надто обридли благання Гаттону,-

Як захиститись від людського стону?

Добре: убогих з усяких країн

Зараз до себе покликує він.

Дива такого не чувано зроду:

Збіжжя Гаттон роздарує народу,-

Милость у серце жорстоке ввійшла,-

Радісна чутка, мов грім, прогула.

От назбиралися прохані гості,

Блідні, намучені - шкура та кості.

Всіх багатир до комори веде;

Сперлась, принишкла, напружено жде

Хліба сірома - і боса і гола,

Суне юрбою під стріху зокола.

Сміхом вітає єпископ її:

Спалює з людом багатства свої.

Глянув на попіл радіючим оком:

«Визволив я жартовливим сим кроком

Край від лихих, ненажерних мишей,-

Всі мені вдячними будуть ачей!»

Весело він повернувся додому,

Сів за вечерю, упивсь без сорому,

Ліг собі спати і спав без журби,

Але востаннє з тієї доби.

Предків поличчя пишалися в замку...

Дивиться вранці: всю з’їдено рамку

Саме з малюнком чудовним його;

Клапоть хустини... немає й того.

З уст ані пари, не знає де сісти;

Ледве що дише, а тут наглі вісти:

«Миші кругом, загиба сторона,

Разом не стало ніде ні зерна».

Потім загримало відкись: «Гаттоне!

Бог проти тебе - ніхто не збороне;

Миші твій двір оточили зусюд,-

Що ти відмовиш за спалений люд?..»

Мався до Рейну хідник попідземний,

З муром сполучувавсь шлях його темний.

«Тільки б до башти дістатись, і все.

Миттю ж, бо інак ніщо не спасе!»

Гострим бескетом з-під Рейнської піни

Башта здіймала понурені стіни,

Грізно дивилась у вічі кругом,

З замку єпископ подався бігом.

Човник посунувсь по хвилі легенько,

В башті Гаттон опинився швиденько;

Двері приперши, по східцях зліта;

Зір його блудить, шепочуть уста...

Стіни неначе будовані з криці,

Вікна в залізах, немов у в’язниці,

Щільні віконниці, склеп кам’яний,

Засов висить над дверима міцний.

Грішник шука порятунку-визволу:

Очі зажмурив, лягає додолу...

Щось застогнало в кутку перед ним,

Блиском метнуло зловіщо-страшним.

Зирк - аж то кітка нявчить з переляку,

В душу йому навіваючи мряку:

Мабуть, зачула вже близько мишей.

Слуха Гаттон - не заткати ушей;

Впав на колінки, безсилий з розпуки,

Бога благає - спинить оті муки...

Скиглить злодійник: ох, бути біді...

Чує - а миші пливуть по воді,

Вже недалечко, шумлять та скрегочуть,

Зуби, до стін досягаючи, точуть;

Ось заскреблись, прогризають кремінь…

Господи правий, тепера - амінь!

Разом сипнули крізь вікна, крізь двері,

Спереду,