З чужого поля - Павло Грабовський
Хмарою лізуть та й лізуть собі...
Як воно малось, Гаттоне, тобі?
Зуби встромили нещасному в тіло,-
Скрикнув єпископ, усе защеміло,-
І розтягли в одну мить на шматки…
То йому кара за вас, бідняки!
З Кардуччі
НА П’ЯТІ РОКОВИНИ РІЗНІ МЕНТАНСЬКОЇ
Зайнявся знову день Ментани,
Кривавий день різні,
Що раз на рік зрушає рани
Питомій стороні.
Все обізвалося навколо,
Стялись уп’ять бійці,
З глибоких трун підводять чоло
Замучені мерці.
Та не страшними кістяками:
Прекрасні, як були,
Химерно влиті зіроньками,
В тонкім серпанку мли.
Повітря знищечку лоскоче;
Легкий вітрець звіва,
Напрочуд пестить, щось шепоче,
Чаруюче співа.
За милих виплакали очі
Дружини, матері;
Скрізь ллються слізоньки жіночі
Від зорі до зорі.
Ми ж сон порвали непрокидний,
Щоб серцем відітхнуть,
Тебе вітати, краю рідний,
Круг весело зирнуть.
Бувало, лицар перед пані
Коштовний стелить плащ,
Щоб не прилипла й крапля твані,
Щоб стежка стала кращ.
Так ми за тебе душі клали,
Рятуючи зі тьми,
Жили для тебе і вмирали...
Але забуті ми!
Най не до нас твоє кохання,
Не нам твої вінки...
Палають наші почування,
Не вмруть святі думки.
Рим до Італії вернувся,
Справдивши заповіт!..
До учти кожен з нас прочнувся,
До гурту встав на світ.
І от, мов тиха хмара, лине
Сумних мерців юрба.
Якого серця в ляк не кине,
Не візьме враз журба?
Померхнув блескіт, пітьма гнала;
Принишкло звільна все,
Хіба гул длявий 6 квіринала
Луною донесе.
Так ненажерники безстидні,
Нікчемнійше з колін,
Благословляють людські злидні,
Неславлять Гракхів тлін:
Най вік турбуються безумці,
Най гине мир у пень,
Нам байдуже: у нас на думці,
Гукають, зріст кишень!
З Філікаї
ДО ІТАЛІЇ
Італіє! Італіє! О ти,
Що маєш дар за всі дари природи -
Отой нещасний спадок красоти,
Якого вже не знищать всі пригоди!
О, кращ, коли б у тебе менше вроди,
А більш завзяття до борні й мети,
Щоб не знущались, як тепер, кати,
Щоб смерті жах не підтинав свободи!
Не слали б Альпи галльської орди -
До смаку з По, серед лихого бою,
Твоєю кров’ю впитись місць води.
Ти не ставала б у чужі ряди,
Не жертвувала б для других собою,
Вік не служила б - вільно чи рабою!
З Леопарді
ДО САМОГО СЕБЕ
Засни, засни, навіки опочинь,
О моє серце, змучене та бите!
Шкода конать! Життя тіка, мов тінь...
Не надь же знов мене, зрадливий світе!
Загибло все, що марилось колись
Та озаряло чарами мертвоту;
Надій нема,- вони пережились;
До прошлого не буде повороту.
Мені не треба золотих химер
З тії доби, як все ясним зробилось;
Останній пал в моїй душі замер.
Доволі ти, безглузде серце, билось!
Не плач дарма: весь мир не варт сльози.
Облуда, лжа. Земля - шматок багнюки;
Світ - тільки привид... Гинь, не дорожи
Нічим, здригнись перед кінцем з розпуки!
Глянь на безцільну доленьку людську,
Що власть сліпа призначила на горе,
На смерть конечну - люту та гидку!
Замкнись, замкнись, о моє серце хворе!
Зневаж себе і других - все зневаж;
Найпаче ж ту шалену, дику силу,
Що жизнь дає природі, і вона ж
Живуще все склада в сиру могилу.
З Гейне
I. ТКАЧІ
За верстаком ткачі; з очей ані сльозини;
Зубовий скрегіт... віки те ж само...
«Тобі, Німеччино, покрівля 7 за години,
З трикляттями бездольної людини,
Тчемо, тчемо!
Трикляття ідолу, що нам за бога стався,
А з голоду та холоду мремо!
Даремно ждати: він одно знущався,
Ошукував, з надій пореготався...
Тчемо, тчемо!
Трикляття королю, полигачеві дуків,
Що нас запріг облудою в ярмо,
Кров висмоктав останню гірше круків,
Стрілять дає немов собак-тварюків...
Тчемо, тчемо!
Трикляття краєві пануючої зради,
Де ми наругу тільки несемо;
Де гине цвіт без сонечка-відради,
Де робаки все точать без повади,-
Тчемо, тчемо!
Тріщить стілець, мелькає човник в очі,
А ми над саваном для тебе сидимо,
Гнила Німеччино; працюєм дні та ночі,
Страшне трикляття, скільки в нас є мочі,
Тчемо, тчемо!»
II
Ми, бургомістри та сенат,
Городолюбніше всім станам
Сим ознаймуємо, що знать
І що робити слід підданим.
Дух ворохобні сіють нам
З усього світу заволоки;
Країни ж рідної синам
Він - дякувать - незвісний доки.
Хула на бога,- все від них;
А хто відкинувсь свого бога,
Забуде і властей земних,-
Однаковісінька дорога.
Начальства слухать - перша річ
Для християнина і жида;
Почне смеркатись - гайда з віч,
Крамарню кожен най лиш кида!
Там, де зустрінеться їх три,
Най підбирають швидш плахіття;
Без світла темної пори
Ні кроку навіть за воріття!
Най безодмовно кожен в часть
Положить зброю за приказом,
До того ж гурту передасть
І амуніцію всю разом!
Хто просторікувать гладкий -
Під кулю миттю, аби свідки;
Хто ляска з виприском,- такий
