Українська література » Класика » З чужого поля - Павло Грабовський

З чужого поля - Павло Грабовський

Читаємо онлайн З чужого поля - Павло Грабовський
ззаду, з боків і зі стелі,

Хмарою лізуть та й лізуть собі...

Як воно малось, Гаттоне, тобі?

Зуби встромили нещасному в тіло,-

Скрикнув єпископ, усе защеміло,-

І розтягли в одну мить на шматки…

То йому кара за вас, бідняки!

 

З Кардуччі

 

 

НА П’ЯТІ РОКОВИНИ РІЗНІ МЕНТАНСЬКОЇ

 

 

Зайнявся знову день Ментани,

Кривавий день різні,

Що раз на рік зрушає рани

Питомій стороні.

Все обізвалося навколо,

Стялись уп’ять бійці,

З глибоких трун підводять чоло

Замучені мерці.

 

Та не страшними кістяками:

Прекрасні, як були,

Химерно влиті зіроньками,

В тонкім серпанку мли.

Повітря знищечку лоскоче;

Легкий вітрець звіва,

Напрочуд пестить, щось шепоче,

Чаруюче співа.

 

За милих виплакали очі

Дружини, матері;

Скрізь ллються слізоньки жіночі

Від зорі до зорі.

Ми ж сон порвали непрокидний,

Щоб серцем відітхнуть,

Тебе вітати, краю рідний,

Круг весело зирнуть.

 

Бувало, лицар перед пані

Коштовний стелить плащ,

Щоб не прилипла й крапля твані,

Щоб стежка стала кращ.

Так ми за тебе душі клали,

Рятуючи зі тьми,

Жили для тебе і вмирали...

Але забуті ми!

 

Най не до нас твоє кохання,

Не нам твої вінки...

Палають наші почування,

Не вмруть святі думки.

Рим до Італії вернувся,

Справдивши заповіт!..

До учти кожен з нас прочнувся,

До гурту встав на світ.

 

І от, мов тиха хмара, лине

Сумних мерців юрба.

Якого серця в ляк не кине,

Не візьме враз журба?

Померхнув блескіт, пітьма гнала;

Принишкло звільна все,

Хіба гул длявий 6 квіринала

Луною донесе.

 

Так ненажерники безстидні,

Нікчемнійше з колін,

Благословляють людські злидні,

Неславлять Гракхів тлін:

Най вік турбуються безумці,

Най гине мир у пень,

Нам байдуже: у нас на думці,

Гукають, зріст кишень!

 

З Філікаї

 

 

ДО ІТАЛІЇ

 

 

Італіє! Італіє! О ти,

Що маєш дар за всі дари природи -

Отой нещасний спадок красоти,

Якого вже не знищать всі пригоди!

 

О, кращ, коли б у тебе менше вроди,

А більш завзяття до борні й мети,

Щоб не знущались, як тепер, кати,

Щоб смерті жах не підтинав свободи!

 

Не слали б Альпи галльської орди -

До смаку з По, серед лихого бою,

Твоєю кров’ю впитись місць води.

 

Ти не ставала б у чужі ряди,

Не жертвувала б для других собою,

Вік не служила б - вільно чи рабою!

 

З Леопарді

 

 

ДО САМОГО СЕБЕ

 

 

Засни, засни, навіки опочинь,

О моє серце, змучене та бите!

Шкода конать! Життя тіка, мов тінь...

Не надь же знов мене, зрадливий світе!

Загибло все, що марилось колись

Та озаряло чарами мертвоту;

Надій нема,- вони пережились;

До прошлого не буде повороту.

Мені не треба золотих химер

З тії доби, як все ясним зробилось;

Останній пал в моїй душі замер.

Доволі ти, безглузде серце, билось!

Не плач дарма: весь мир не варт сльози.

Облуда, лжа. Земля - шматок багнюки;

Світ - тільки привид... Гинь, не дорожи

Нічим, здригнись перед кінцем з розпуки!

Глянь на безцільну доленьку людську,

Що власть сліпа призначила на горе,

На смерть конечну - люту та гидку!

Замкнись, замкнись, о моє серце хворе!

Зневаж себе і других - все зневаж;

Найпаче ж ту шалену, дику силу,

Що жизнь дає природі, і вона ж

Живуще все склада в сиру могилу.

 

З Гейне

 

 

I. ТКАЧІ

 

 

За верстаком ткачі; з очей ані сльозини;

Зубовий скрегіт... віки те ж само...

«Тобі, Німеччино, покрівля 7 за години,

З трикляттями бездольної людини,

Тчемо, тчемо!

 

Трикляття ідолу, що нам за бога стався,

А з голоду та холоду мремо!

Даремно ждати: він одно знущався,

Ошукував, з надій пореготався...

Тчемо, тчемо!

 

Трикляття королю, полигачеві дуків,

Що нас запріг облудою в ярмо,

Кров висмоктав останню гірше круків,

Стрілять дає немов собак-тварюків...

Тчемо, тчемо!

 

Трикляття краєві пануючої зради,

Де ми наругу тільки несемо;

Де гине цвіт без сонечка-відради,

Де робаки все точать без повади,-

Тчемо, тчемо!

 

Тріщить стілець, мелькає човник в очі,

А ми над саваном для тебе сидимо,

Гнила Німеччино; працюєм дні та ночі,

Страшне трикляття, скільки в нас є мочі,

Тчемо, тчемо!»

 

 

II

 

 

Ми, бургомістри та сенат,

Городолюбніше всім станам

Сим ознаймуємо, що знать

І що робити слід підданим.

Дух ворохобні сіють нам

З усього світу заволоки;

Країни ж рідної синам

Він - дякувать - незвісний доки.

Хула на бога,- все від них;

А хто відкинувсь свого бога,

Забуде і властей земних,-

Однаковісінька дорога.

Начальства слухать - перша річ

Для християнина і жида;

Почне смеркатись - гайда з віч,

Крамарню кожен най лиш кида!

Там, де зустрінеться їх три,

Най підбирають швидш плахіття;

Без світла темної пори

Ні кроку навіть за воріття!

Най безодмовно кожен в часть

Положить зброю за приказом,

До того ж гурту передасть

І амуніцію всю разом!

Хто просторікувать гладкий -

Під кулю миттю, аби свідки;

Хто ляска з виприском,- такий

Відгуки про книгу З чужого поля - Павло Грабовський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: