Українська література » Класика » З чужого поля - Павло Грабовський

З чужого поля - Павло Грабовський

Читаємо онлайн З чужого поля - Павло Грабовський
class="p1" style="">Смерть та темна домовина

Ще любові не взяли!

 

Вчуй, коли вона жива ще;

В інший мир візьми мене:

Най дитя твоє боляще

Уколихане засне!

З Уланда

 

 

Йшла дівчина з козаченьком,-

Де те лихо в ката?

Любо, мило молоденьким -

Справді, голуб’ята.

 

Цілуються (звісно, діти)

В устоньки, очиці,

Розцвітають, наче квіти,

Сяють, мов зірниці.

 

Перервали сон їх дзвони;

Збудили коханих:

Б’є черниченька поклони,

В’язень мре в кайданах.

З Вазова

 

 

I. ДО ОРЛА

 

 

Обох нас, орле стервоїдний,

Знаджає поле боротьби:

Рвемо у других шмат послідній,

Жаги нікчемної раби.

Та чом не в мене твої крила?

Я полинув би вище хмар:

Тут кров злочинства землю вкрила,

Скрізь повно сліз, в повітрі - вар!

Де б не поглянув - боже! - всюди

Слід жертв, загублених дарма;

Не змовк стон тіней, рвуться груди;

Нищаву смертю обійма.

О браття серби, гірко плачу!

Свята надія геть зника...

Все кров та кров... Між нами, бачу,

Червона річка протіка!

 

 

II. В ОКОПИЩАХ

 

 

Покінчили різанину;

Сумно ллється тьма нічна...

В муках жде болгар загину,

Сербин рядом з ним кона.

Два убивці мимоволі:

В тому - куля, в сьому - спис…

Незабаром дійдуть в полі,-

Скон смертельний в груди стис.

«Братку, ти,- зняв сербин мову,-

Враз накинув я вічми».

А болгар сербину: «Знову,

Брате Йово, стрілись ми...»

«Жаль, життя твоє нещасне,-

Марно дітки будуть ждать...»

«Га?.. Спасибі... Пам’ять гасне...

Хто ти,- швидше дай згадать!

Де пак дружби ми зазнали?»

«В олексинацькім бою

Турків до разу стинали...»

«Петко, брате! Пізнаю...

Так прощай... Дав бог згадати...

Смерть спіткала б і сама...

А за тебе, було, мати

Часто свіченьку вийма!»

«Киньмо, Йово, лічби всякі!

Дай лиш руку... близько час...

Покусались, мов собаки...

Най господь помирить нас...»

«Брате!..» - «Йово, я доходжу...

Ох... водиці б... все пала...»

«На... каплинку... пий... не можу.

І по мене смерть прийшла».

«То царствуй же, брате Йово!

Нащо мали нас звести?..»

«Рад я, Петко,- щире слово,

Що спочину хоч де й ти...»

Смеркло. Тьма, щодальш густіша,

Лан кривавий застила;

Огорнула мертва тиша

Покарбовані тіла.

 

 

III

 

 

Ні, нема що нам радіть на горе;

Не під силу лаври після бою!

Всяка радість крає серце хворе,

Мовби ножик тяжкою журбою.

Самі сльози просяться на люди,

Поклик втіхи став би хижим робом:

Розбратання навіжене всюди,

Кожен лавер є - тріумф над гробом!

Годі ж, годі святкувать безумно:

Кров, що ллється, не чужа є, наша…

Плач, о пісне, жалібно та сумно,-

Через вінця плиска смертна чаша.

Брязкіт зброї вам натхнув жадання,

Слави промінь вас до крові кличе...

А могили, матерів ридання,-

Їх хіба поет всезрячий зліче?

З Ботева

 

 

I. ХАДЖІЙ ДИМИТР

 

 

Він ще витає на Балканах...

Лежить та кров’ю дотіка;

Одсили дише в тяжких ранах...

Кохання, дружба - все зника.

Не візьме більш рушниці в руки,

Страшного списа не вживе…

Прокляття шле, безсилий з муки,

На панування світове.

Лежить юнак. Проміння ясне

Героя мручого пече...

Співає жниця... Серце ж гасне,

Востаннє смертна кров тече.

Скрізь жнива... Плач, співай, небого!

З землею сонечко спалай!

Юнак не вбаче вже нічого;

Осиротіє бідний край.

Гинь непохитно! Хто за волю

Вмира,- вік пам’ятка жива:

Шанує люд, про того долю

Співець усюди проспіва.

Давала тінь йому вірлиця,

Лизав криваві рани вовк;

Безсумний сокіл, вихор-птиця,

З журби, мов брат над братом, мовк.

Аж ось і смеркло; місяць сходить,

На небі зіронька сплила,

Під грозу ніби гай заводить,

По горах буря прогула.

Русалки, вбрані мов на свята,

Постали - гожі як одна;

Не ширхнуть травкою дівчата:

Юнак замучений кона.

Та перев’яже тяжку рану,

А та обвіє холодком,

Та поцілує... «Ні, не встану»,-

Панує дума юнаком.

Де Караджа? Чи скаже вила? 8

Де товариство любе, де?

Мене покликує могила,

По мене, бачу, смерть іде.

Русалок низка в стрійнім колі

Через повітря понеслась,

Щоб одшукать героїв волі,

Поки зоря не зайнялась.

Зачервонілися Балкани;

Хаджій Димитр опочива;

Вовк лиже кротко чорні рани;

Як перше, сонечко вгріва.

 

 

II. ЕЛЕГІЯ

 

 

Навік покинь оті пісні та мови,-

Печуть мене отрутою вони...

Зі мною враз без жалю оджени

Палку жагу, безумної любови.

Прокляв я сміло молодість мою

З нікчемною любов’ю отію.

Забуть, що я колись за ніжні вічка

Весь обливавсь кипучими слізьми:

Гидкий-бо то був час неволі-тьми

За позіх твій, за млявий вигляд личка.

Минув той час; байдужий до життя,

Зневажив я і ліру, і чуття.

Забуть ті жарти,- дітство нам негоже:

Любов у грудях більше не пала;

Її прокинуть знову, як була,

Холодний розум дотиком не зможе;

В розбитім серці не шукай снаги,-

Знесилене гадюкою нудьги.

Співаєш ти (всяк згодиться) прегарно;

Але послухай, як шепоче ліс...

Гей, нум туди, за межу тих завіс,

Де стогнуть вбогі, де ридають марно…

Що ж та любов? Вона не варта слів…

Ось подивись, яка усюди крів!

Забудь пісні, мовляв, отрути повні;

Прислухайся до гомону в гаю,

Відгуки про книгу З чужого поля - Павло Грабовський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: