З чужого поля - Павло Грабовський
Ще любові не взяли!
Вчуй, коли вона жива ще;
В інший мир візьми мене:
Най дитя твоє боляще
Уколихане засне!
З Уланда
Йшла дівчина з козаченьком,-
Де те лихо в ката?
Любо, мило молоденьким -
Справді, голуб’ята.
Цілуються (звісно, діти)
В устоньки, очиці,
Розцвітають, наче квіти,
Сяють, мов зірниці.
Перервали сон їх дзвони;
Збудили коханих:
Б’є черниченька поклони,
В’язень мре в кайданах.
З Вазова
I. ДО ОРЛА
Обох нас, орле стервоїдний,
Знаджає поле боротьби:
Рвемо у других шмат послідній,
Жаги нікчемної раби.
Та чом не в мене твої крила?
Я полинув би вище хмар:
Тут кров злочинства землю вкрила,
Скрізь повно сліз, в повітрі - вар!
Де б не поглянув - боже! - всюди
Слід жертв, загублених дарма;
Не змовк стон тіней, рвуться груди;
Нищаву смертю обійма.
О браття серби, гірко плачу!
Свята надія геть зника...
Все кров та кров... Між нами, бачу,
Червона річка протіка!
II. В ОКОПИЩАХ
Покінчили різанину;
Сумно ллється тьма нічна...
В муках жде болгар загину,
Сербин рядом з ним кона.
Два убивці мимоволі:
В тому - куля, в сьому - спис…
Незабаром дійдуть в полі,-
Скон смертельний в груди стис.
«Братку, ти,- зняв сербин мову,-
Враз накинув я вічми».
А болгар сербину: «Знову,
Брате Йово, стрілись ми...»
«Жаль, життя твоє нещасне,-
Марно дітки будуть ждать...»
«Га?.. Спасибі... Пам’ять гасне...
Хто ти,- швидше дай згадать!
Де пак дружби ми зазнали?»
«В олексинацькім бою
Турків до разу стинали...»
«Петко, брате! Пізнаю...
Так прощай... Дав бог згадати...
Смерть спіткала б і сама...
А за тебе, було, мати
Часто свіченьку вийма!»
«Киньмо, Йово, лічби всякі!
Дай лиш руку... близько час...
Покусались, мов собаки...
Най господь помирить нас...»
«Брате!..» - «Йово, я доходжу...
Ох... водиці б... все пала...»
«На... каплинку... пий... не можу.
І по мене смерть прийшла».
«То царствуй же, брате Йово!
Нащо мали нас звести?..»
«Рад я, Петко,- щире слово,
Що спочину хоч де й ти...»
Смеркло. Тьма, щодальш густіша,
Лан кривавий застила;
Огорнула мертва тиша
Покарбовані тіла.
III
Ні, нема що нам радіть на горе;
Не під силу лаври після бою!
Всяка радість крає серце хворе,
Мовби ножик тяжкою журбою.
Самі сльози просяться на люди,
Поклик втіхи став би хижим робом:
Розбратання навіжене всюди,
Кожен лавер є - тріумф над гробом!
Годі ж, годі святкувать безумно:
Кров, що ллється, не чужа є, наша…
Плач, о пісне, жалібно та сумно,-
Через вінця плиска смертна чаша.
Брязкіт зброї вам натхнув жадання,
Слави промінь вас до крові кличе...
А могили, матерів ридання,-
Їх хіба поет всезрячий зліче?
З Ботева
I. ХАДЖІЙ ДИМИТР
Він ще витає на Балканах...
Лежить та кров’ю дотіка;
Одсили дише в тяжких ранах...
Кохання, дружба - все зника.
Не візьме більш рушниці в руки,
Страшного списа не вживе…
Прокляття шле, безсилий з муки,
На панування світове.
Лежить юнак. Проміння ясне
Героя мручого пече...
Співає жниця... Серце ж гасне,
Востаннє смертна кров тече.
Скрізь жнива... Плач, співай, небого!
З землею сонечко спалай!
Юнак не вбаче вже нічого;
Осиротіє бідний край.
Гинь непохитно! Хто за волю
Вмира,- вік пам’ятка жива:
Шанує люд, про того долю
Співець усюди проспіва.
Давала тінь йому вірлиця,
Лизав криваві рани вовк;
Безсумний сокіл, вихор-птиця,
З журби, мов брат над братом, мовк.
Аж ось і смеркло; місяць сходить,
На небі зіронька сплила,
Під грозу ніби гай заводить,
По горах буря прогула.
Русалки, вбрані мов на свята,
Постали - гожі як одна;
Не ширхнуть травкою дівчата:
Юнак замучений кона.
Та перев’яже тяжку рану,
А та обвіє холодком,
Та поцілує... «Ні, не встану»,-
Панує дума юнаком.
Де Караджа? Чи скаже вила? 8
Де товариство любе, де?
Мене покликує могила,
По мене, бачу, смерть іде.
Русалок низка в стрійнім колі
Через повітря понеслась,
Щоб одшукать героїв волі,
Поки зоря не зайнялась.
Зачервонілися Балкани;
Хаджій Димитр опочива;
Вовк лиже кротко чорні рани;
Як перше, сонечко вгріва.
II. ЕЛЕГІЯ
Навік покинь оті пісні та мови,-
Печуть мене отрутою вони...
Зі мною враз без жалю оджени
Палку жагу, безумної любови.
Прокляв я сміло молодість мою
З нікчемною любов’ю отію.
Забуть, що я колись за ніжні вічка
Весь обливавсь кипучими слізьми:
Гидкий-бо то був час неволі-тьми
За позіх твій, за млявий вигляд личка.
Минув той час; байдужий до життя,
Зневажив я і ліру, і чуття.
Забуть ті жарти,- дітство нам негоже:
Любов у грудях більше не пала;
Її прокинуть знову, як була,
Холодний розум дотиком не зможе;
В розбитім серці не шукай снаги,-
Знесилене гадюкою нудьги.
Співаєш ти (всяк згодиться) прегарно;
Але послухай, як шепоче ліс...
Гей, нум туди, за межу тих завіс,
Де стогнуть вбогі, де ридають марно…
Що ж та любов? Вона не варта слів…
Ось подивись, яка усюди крів!
Забудь пісні, мовляв, отрути повні;
Прислухайся до гомону в гаю,
