З чужого поля - Павло Грабовський

Грабовський П. А.

З ЧУЖОГО ПОЛЯ

Збірка

Подаю на перший раз переклади з оцих поетів іносторонніх, а саме: британських - Байрона, Гуда, Мура, Соуті; італійських - Кардуччі, Філікаї, Леопарді; німецьких - Гейне, Ленау, Уланда; болгарських - Вазова, Ботева, Москова; хорватських - Гарамбашича, Прерадовича; сербського - Змай-Іовановича; словацького - Томашика; чеського - Ганки, кількох московських, в тім числі і українсько-московського - Гребінки і Боровиковського; в додаток - кілька п’єс, без визначення авторів, або мені невідомих, або таких, що для галицько-руської громади становлять «гук пустий». З деяким правом мені може бути кинутий докір за брак провідної думки, що в’язала б у якусь певну цілокупність згромаджені переклади; справді, добір віршів, як і авторів,- чисто випадковий. Нехай дарують мені цю хибу заради обставин, що переважно їй спричинилися; не завжди чоловік вільний у своїй роботі... ох, далеко не завжди,- а часто повинен братись за працю, яка навернулась під руки, щоб зробити хоч дещо. Все ж намагавсь я піднести читачеві такі речі, що мали б і зміст, і літературну цікавість, одкинувши твори менш змістовні; опроче 1 в подаваній оце збірці «З чужого поля» читачі надибають і п’єси всесвітньої вартості, як-от Гудова «Пісня про сорочку».

Павло Граб

«Твого чару дивна сила

Збудить мертвого в труні;

Тінь великого Саміла

Молю викликать мені!»

«Встань, пророче, з домовини!» -

Характерниця мовля.

Глянув цар: тії ж години

Розступилася земля.

Увесь хмарою повитий,

У могильнім полотні,

Стояв примрак сумовитий;

Гасли промені ясні.

Нерухомий зір могили,

Очі - ніби ті склянки,

Жовті руки, сухі жили,

Ноги схудлі, мов кістки.

Аж блистіли вони, голі,

Не двигнулися уста;

Все застигло в мертвім чолі...

Аж ось голос доліта.

Над ізляканим Саулом,

Наче буря громова,

Пронеслись підземним гулом

Докірливії слова.

Підогнутий наглим жахом,

Як у грозу дуб міцний,

Пав Саул додолу прахом,

Жереб чуючи страшний.

«Хто зворушив сон мій милий,

З гробу викликав мене?

Тлін я, царю, схолоднілий,-

Твоє будуще земне.

Зійде завтра день блискучий,

Та не вспіє відпочить,

Як твій труп, у мглі гниючий,

Робаки почнуть точить.

Сам ти завтра серед бою,

Врагом зборотий, в журбі,

Меч піднімеш над собою,

Заподієш смерть собі,-

Смерть, що руку простягнула

Над твоїм царським вінком,

А за ним і рід Саула

Буде зметений цілком!»

Тхне домовиною сумною

Від молодих солодких мрій...

Все зникло... Що ж передо мною

Встає і зорею ясною

Злинає світлий образ твій?

Все звіяв час; так мук не спине,

Що ось під серцем бережу...

Любов, надія, втіха гине -

Шлях добрий! Що ж пак не скажу:

Прощай і згадко - все най ми́не!

Як до самотньої трунини

Мандрівець часом приверта,

Так най оці сумні спомини

Твій милий зір перечита.

Згадаєш через довгі літа,

Про віщо марив твій співець,-

Знай: він давно найшов кінець;

Душа ж його, любов’ю гріта,

Живе, у мову перелита!

1

Вона іде, її краса

Горить, мов зоря серед ночі;

І млу, і світлі небеса

Враз відбивають ясні очі;

Всю тихий блескіт осіня,

Якого шкода в сяйві дня.

Багато б з чарами тими

Чудовній вроді бракувало,

Коли б додати трохи тьми,

Коли б проміння не ставало

До тих живих, принадних рис,

Що дишуть з рамки чорних кіс.

Палає чоло та цвіте,

Усмішка вабить до кохання;

Усе засвідчує про те,

Що мук не зна її зітхання,

Що не ворушить серця дна

Ніяка думонька страмна.

2

Ридала ти: сльоза дрібна

На зір блакитний набігала,

Роса, здавалося, ясна

На землю з неба полягала.

Ти усміхнулася - і враз

Все змерхло перед милим зглядом;

З огнем очей сяйний алмаз

Не міг сперечатися рядом.

Як сонце хмари озаря,

Обливши наскрізь млявим блиском,

Що до́вго в небі не згоря

Під опівнічним пітьми стиском,-

То так усмішка твоя ллє

Проміння в серденько болюче,

Так ясне личенько твоє

Розважить горенько пекуче.

1

Прощай, о краю мій! Ти зник;

Тебе блакить займа...

Десь чайка скиглить - журний крик;

Та буря вал здима.

На спочив сонечко сіда;

І нам за ним плисти...

Хай спочива... Після труда

Спочинь, мій краю, й ти!

2

Обіллє знов його краса,

Повітря голубе;

Побачу море, небеса,

Та тільки не тебе!

Без світла замок мій сумний,

Бур’ян мій двір вкрива,

А пес голодний, самотний

В воротах завива.

3

Дитино-чуро! Плачеш ти;

Чого - промов мені:

Злякався реву, темноти

Чи холоду на дні?

Шкода́ - не плач! Даремний страх

На кораблі сьому:

Швидкий мій сокіл, злий на змах,

Та не догнать йому!

4

«Най вітер бішено реве,

Най чорний вал стриба...