З чужого поля - Павло Грабовський

Невимовна журба:

Матусю-батька кинув я,-

Хто б сльози переміг?

Уся порадонька моя

Вже тільки ти та біг!

5

Перехрестив мене, і все,

Мій батько - ні сльози;

Голубка ж неня... чи знесе?

Тужна за всі рази...»

«Сумуй, дитинонько! Коли б

Я щирості не збув,-

Заворушився б серця глиб

І я б заплакав був!»

6

«Мій слуго певний! Ти затих

Через нудьгу свою;

Боїшся, либонь, хвиль отих,

Чи ворога в бою?»

«Не з полохких я, пане мій,

Ниць чолом не хилюсь...

Та як дружиноньці самій?

За нею все журюсь.

7

В хатині скнітиме одна,

Ряд 2 із дворцем твоїм...

Спитають діти,- що вона

Про батька скаже їм?»

«Ти правий: тугонька свята;

А я... кого пак жаль

Мені в миру? Душа пуста,

Зо сміхом лину в даль!»

8

Зітхання, сльози - все бридня

У женщини оте,

Любов прямує навмання,

Слід зрадно замете.

Я не боюся більш грози:

Минуле не втіша,

Ні одна тихої сльози

Не викличе душа.

9

До моря давсь; свистять вали,

Бурхочуть байдуже...

По кому ж плакати, коли

Кругом усе чуже?

Мій пес повиє день чи два

Та й помандрує скрізь;

За харч, що трапиться нова,

Мене не пустить й близь.

10

Вперед, кораблю! Не страшне

Плескання вод у млі,

Аби подальш заніс мене

Від рідної землі.

Добраніч, хвилоньки любі;

І вам у тьмі німій,

Провалля, скали; і тобі

Добраніч, краю мій!

Не вихваляйте мені більш

Краси північної британки:

Зачарувала б вас незгірш

Чудовна врода кадіксанки. 3

Кіс злото блиском не влива,

В метких очах нема блакиті;

Але їх промінь огріва,-

Не знайдеш зору краще в світі.

Гішпанка, ніби Прометей,

Перехопила вогню з неба;

Стрілками він пашить з очей,

Злетить - разливіше не треба…

А хвиля кучерів... та ви

Сказали б - воронові крильця;

Хоч поклястися - так живі:

Цілують шийку, дишуть кільця…

Британка стужею уллє -

Як личко в неї там не гарне,

Уста мов кригою скує:

Ну, залицяння, звісно, марне…

Палюча ж південі дочка,

Гішпанка - вся втілення згаги;

Втекти хто сили одшука,

Не закохатись знайде снаги?

Все в неї щире, все просте:

Шкідливо вічками не блуде;

Любов, погорду - вмить здріте:

Вдавати іншої не буде.

А що вже серденько, то - шкло:

Скарби байдуже їй - невріку; 4

Раз закохатися прийшло,

Так закохається довіку.

Від неї жарту годі ждать;

А не схибне в лиху годину

Всю міць душі тобі віддать,

За тебе стати до загину.

У краї здійметься війна -

Не задрижить гішпанка жвава;

Убито друга - мстить вона,-

Знакома їй вояцька справа.

Коли ж увечері пурхне

Між гурт хисткий вона до танця,

Чи під гітару розпочне

Про битву з мурином гішпанця,

Або ручицею чітки

Перебиває з палом в зорах,

Чи на вечерні залюбки

З дівоцтвом заспіва на хорах…

Чийого серця не збурить

Принадний вигляд чарівниці;

Чия душа не заболить,

Не спалахне рум’янець в лиці?

Чимало по світу брести

Мені, пустившись свого ганку,

Серед заман,- та не знайти

Над чорнооку кадіксанку!

Потомилися пальці слабі,

Червоніють отемрені очі,-

Швачка ж голкою вертить в журбі,

На ній лахми якісь нежіночі.

Ший, ший, ший -

Серед бідності, голоду, спраги!

І тремтів її голос смутний -

Про сорочку співав без розваги.

«Поробляй, поробляй, поробляй!

Доки півень не крикне надворі.

Поробляй, поробляй, поробляй,

Доки з неба присвічують зорі.

О, була б кращ, нещаснице, ти

Хоч рабою у турка-деспота.

Де вік жінці душі не спасти,

Коли се християнська робота!

Поробляй, поробляй, поробляй!

Доки колесом світ не заблима;

Поробляй, поробляй, поробляй,

Доки бачиш хоч трохи очима.

Поробляй: стібок, ластівка, зшив;

Зшив та ластівка, стібок-доріжка,

Доки змор ще не всю приглушив,

Доки гудзик скінчиш серед ліжка.

Чи згадало ж коли хоч одно,

В кого сестри є, ненька, дружини,

Що на вас не просте полотно,

А життя дорогої людини?

Ший, ший, ший -

Серед бідності, голоду, спраги;

І сорочку, і саван сумний

Одинаково ший без розваги!

Але годі о смерті гадать!

Кістяк викличе тільки огиду...

Що лякатись? Ні взяти, ні дать:

Мій певнісінький образ по виду,

Так на мене скидається він.

Вічно - піст; чи я з’їм коли ласо…

Чом не збавиш на хліб, боже, цін,

А не збільшиш на кров та на м’ясо?

Поробляй, поробляй, поробляй!

До труни не спочити сіромі...

І за все оте в руб’ї гуляй,

Жуй шкуринку та гний на соломі!

Вбога пустка: стіл, лавка крива;

З усіх боків обідрана стріха;

Голі стіни, по стінах, бува,

Тінь моя промелькне - вся утіха.

Поробляй, поробляй, поробляй!

Від зірниці і знов до зірниці;

Поробляй, поробляй, поробляй,

Наче каторжник-злодій в темниці,

Поробляй: стібок, ластівка, зшив,

Зшив та ластівка,