З чужого поля - Павло Грабовський
Всяк до управи віри йми,
Що боголячно завзялася
Коло державної керми,
І пам’ятай, як личить, зася!
III
Нас омертвячив сон страшний,
Спав Брут, та не прогавив рана,
А яко римлянин справжний
Зарізав Цезаря-тирана.
Ми - шваби, куримо табак;
У всіх своя питома слава,-
І в нас звичайно - рідний смак:
Чи є над наші кльоци страва?
Ми - німці: добрість та снага;
Спимо здоровим сном ростини;
Нас мучить з прокиду жага...
Але не княжої кровини.
Ми певні звіку, як дуби
Та липи,- гордість наша тута;
Чи можна ж серед нас хоч би
Знайти однісінького Брута?
Та й те... Завважте-бо таки:
Ну, де нам цезарів набрати?
В нас є солодкі пиріжки,
Але про цезарів не знати.
Ми маєм тридцять шість владик
(Ще, богу дякувать, не дуже!),
На кожнім світить молодик,-
Про іди марцеві байдуже!
Ми їх батьками зовемо,
А край - народною красою,
Що весь підліг під те ярмо,-
Капусту ж любим з ковбасою.
Всяк бриль лама перед старим:
Німеччина - побожна дітська,
А не який розпусний Рим
Чи та калюжа злодійницька!
IV. КИТАЙСЬКИЙ ЦІСАР
Мій батько й крапельки не пив,
Тверезим дурнем вмер - і тільки;
Я ж трон могучий наступив,-
Зробився цісарем з горілки!
Напиток, бігме, хоть куди;
Чи є над його, запитаю?
Хлиснув живучої води:
Ба... зацвіло все по Китаю.
Небесне царство споконвік
Не красувало ще, як нині;
В мені прокинувсь чоловік,-
Зробилось важче господині.
Най одшука хто в чому брак.
Хоть одну душу здиба хвору…
Конфуцій, світовий мудрак,
У нас заблискав серед двору.
Солдат мигдальні пироги
Місць сухаря тлить наостанці;
В шовку блукають навкруги
Та в оксамиті голодранці.
Старий, нікчемний інвалід
Згадав своє юнацтво давнє;
Як мають коси; що за вид:
Прочнулось мандаринство славне.
Велична пагода знялась,
Святої віри охорона;
Вся жидова переп’ялась
Хрещеним орденом Дракона.
Дух революції зника
З непорушимої держави:
Мандружи просять канчука
Місць самостійної управи!
Най заперечують притьмом
Пить Ескулапові коханці,-
Я не похиблений умом:
П’ю на здоров’я вам, підданці!
Ковток горілки! От смачна!
Сказати - як та божа манна...
Мій люд і гадоньки не зна,
Їсть ріпу та кричить: «Осанна!»
V
Вони кохалися удвох,-
Задивувався б на обох.
Він крав, вона собі мотала,
До ліжка скік - і реготала.
День-ніч їм весело було,
В обіймах щастя протекло.
Над ним - тюрма і смерть-потала...
Вона ж крізь вікна реготала.
Як не молив із самоти
Журбу розважити прийти,
Вона головкою хитала
І безтурботно реготала.
Його чіпляли в шість годин,
В сім у труні лежав один,
А восьма ледве чи настала,-
Вона пила і реготала.
VI
Щодня надвечір ходила
Султанівна чарівнича
Туди й відти до криниці,
Де плюскочуть срібні води.
Щодня надвечір стояв там
Молодий раб край криниці,
Де плюскочуть срібні води,
Та марнішав дужче й дужче.
Раз наблизилась до його
Княжна смілива - питає:
«Як зовуть, яких батьків ти
І з якого краю родом?»
«Магометом прозиваюсь,
Родом з Медини,- одмовив.-
А батьки мої - то Азри,
Що мруть разом, покохавши».
VII
На дальнім небосхилі,
В вечірнім тумані,
Малюються будинки
Та башти кам’яні.
Дзюрчать сивенькі хвилі
Під тихим вітерком;
Журливо мій керманич
Керує байдаком.
Заходить сонце на ніч,
В останній раз сія
Та світить над куточком,
Де милу втратив я.
VIII
Вітер стогне, завиває,
Дрібний дощ сліпить у віч...
Де сумує-спочиває
Сиротина в темну ніч?
Щільно замкнута світличка;
Північ сходить; а вона
Утирає сльози з личка,
Вся припала до вікна.
З Ленау
I
Легко серцю дихать; порвані кайдани;
Бурно серед моря заревли боввани;
Вихром неокутим давсь я до простору,
Човном ріжу хвилі, кинув край позору.
Привітав мандрівця любо гай зелений;
Сон під небом ночі огорнув блаженний...
Так навіщо ж горе, жизні хуртовини,
Ти поніс, зігнанцю, і сюди, в чужину?
Сниться мені морок, тюрми та закови;
Вітер завиває мов по мертвякові;
Мріє куток рідний, де я тратив літа,
Гасла душа в путах, щастям не пригріта.
Чого ж пак питоме бачиться усюди;
Чого б’ються тяжко наболілі груди
І буває часом, що до світу-сонця
Я сиджу в темниці, марю край віконця?
А заграє море, почне швирять піну,-
Пропадай, свободо, важко до загину:
Тягне до вітчини, битої бідою;
Гірко, одиноко плачу над водою.
Бурха вал за валом; слухаєш та мариш;
Кида човном вітер, мій лихий товариш…
Швидш додому, швидше! Плискай собі, хвиле!
Що мені та воля, як ніщо не миле?
II
О, як серцем я хвораю,
Рану глибоко ношу;
Не знайду вже мукам краю;
Що було - не воскрешу.
Мав на світі одну душу,
Щоб все виплакать до дна,
Та нічим більш не зворушу,
Упокоїлась вона.
Мамо, мамо! Згляньсь на сина,
Прихилися знов, коли
