Українська література » Класика » З чужого поля - Павло Грабовський

З чужого поля - Павло Грабовський

Читаємо онлайн З чужого поля - Павло Грабовський
style="">Най не здивує за послідки!

Всяк до управи віри йми,

Що боголячно завзялася

Коло державної керми,

І пам’ятай, як личить, зася!

 

 

III

 

 

Нас омертвячив сон страшний,

Спав Брут, та не прогавив рана,

А яко римлянин справжний

Зарізав Цезаря-тирана.

Ми - шваби, куримо табак;

У всіх своя питома слава,-

І в нас звичайно - рідний смак:

Чи є над наші кльоци страва?

Ми - німці: добрість та снага;

Спимо здоровим сном ростини;

Нас мучить з прокиду жага...

Але не княжої кровини.

Ми певні звіку, як дуби

Та липи,- гордість наша тута;

Чи можна ж серед нас хоч би

Знайти однісінького Брута?

Та й те... Завважте-бо таки:

Ну, де нам цезарів набрати?

В нас є солодкі пиріжки,

Але про цезарів не знати.

Ми маєм тридцять шість владик

(Ще, богу дякувать, не дуже!),

На кожнім світить молодик,-

Про іди марцеві байдуже!

Ми їх батьками зовемо,

А край - народною красою,

Що весь підліг під те ярмо,-

Капусту ж любим з ковбасою.

Всяк бриль лама перед старим:

Німеччина - побожна дітська,

А не який розпусний Рим

Чи та калюжа злодійницька!

 

 

IV. КИТАЙСЬКИЙ ЦІСАР

 

 

Мій батько й крапельки не пив,

Тверезим дурнем вмер - і тільки;

Я ж трон могучий наступив,-

Зробився цісарем з горілки!

Напиток, бігме, хоть куди;

Чи є над його, запитаю?

Хлиснув живучої води:

Ба... зацвіло все по Китаю.

Небесне царство споконвік

Не красувало ще, як нині;

В мені прокинувсь чоловік,-

Зробилось важче господині.

Най одшука хто в чому брак.

Хоть одну душу здиба хвору…

Конфуцій, світовий мудрак,

У нас заблискав серед двору.

Солдат мигдальні пироги

Місць сухаря тлить наостанці;

В шовку блукають навкруги

Та в оксамиті голодранці.

Старий, нікчемний інвалід

Згадав своє юнацтво давнє;

Як мають коси; що за вид:

Прочнулось мандаринство славне.

Велична пагода знялась,

Святої віри охорона;

Вся жидова переп’ялась

Хрещеним орденом Дракона.

Дух революції зника

З непорушимої держави:

Мандружи просять канчука

Місць самостійної управи!

Най заперечують притьмом

Пить Ескулапові коханці,-

Я не похиблений умом:

П’ю на здоров’я вам, підданці!

Ковток горілки! От смачна!

Сказати - як та божа манна...

Мій люд і гадоньки не зна,

Їсть ріпу та кричить: «Осанна!»

 

 

V

 

 

Вони кохалися удвох,-

Задивувався б на обох.

Він крав, вона собі мотала,

До ліжка скік - і реготала.

День-ніч їм весело було,

В обіймах щастя протекло.

Над ним - тюрма і смерть-потала...

Вона ж крізь вікна реготала.

Як не молив із самоти

Журбу розважити прийти,

Вона головкою хитала

І безтурботно реготала.

Його чіпляли в шість годин,

В сім у труні лежав один,

А восьма ледве чи настала,-

Вона пила і реготала.

 

 

VI

 

 

Щодня надвечір ходила

Султанівна чарівнича

Туди й відти до криниці,

Де плюскочуть срібні води.

 

Щодня надвечір стояв там

Молодий раб край криниці,

Де плюскочуть срібні води,

Та марнішав дужче й дужче.

 

Раз наблизилась до його

Княжна смілива - питає:

«Як зовуть, яких батьків ти

І з якого краю родом?»

 

«Магометом прозиваюсь,

Родом з Медини,- одмовив.-

А батьки мої - то Азри,

Що мруть разом, покохавши».

 

 

VII

 

 

На дальнім небосхилі,

В вечірнім тумані,

Малюються будинки

Та башти кам’яні.

 

Дзюрчать сивенькі хвилі

Під тихим вітерком;

Журливо мій керманич

Керує байдаком.

 

Заходить сонце на ніч,

В останній раз сія

Та світить над куточком,

Де милу втратив я.

 

 

VIII

 

 

Вітер стогне, завиває,

Дрібний дощ сліпить у віч...

Де сумує-спочиває

Сиротина в темну ніч?

Щільно замкнута світличка;

Північ сходить; а вона

Утирає сльози з личка,

Вся припала до вікна.

 

З Ленау

 

 

I

 

 

Легко серцю дихать; порвані кайдани;

Бурно серед моря заревли боввани;

Вихром неокутим давсь я до простору,

Човном ріжу хвилі, кинув край позору.

Привітав мандрівця любо гай зелений;

Сон під небом ночі огорнув блаженний...

Так навіщо ж горе, жизні хуртовини,

Ти поніс, зігнанцю, і сюди, в чужину?

Сниться мені морок, тюрми та закови;

Вітер завиває мов по мертвякові;

Мріє куток рідний, де я тратив літа,

Гасла душа в путах, щастям не пригріта.

Чого ж пак питоме бачиться усюди;

Чого б’ються тяжко наболілі груди

І буває часом, що до світу-сонця

Я сиджу в темниці, марю край віконця?

А заграє море, почне швирять піну,-

Пропадай, свободо, важко до загину:

Тягне до вітчини, битої бідою;

Гірко, одиноко плачу над водою.

Бурха вал за валом; слухаєш та мариш;

Кида човном вітер, мій лихий товариш…

Швидш додому, швидше! Плискай собі, хвиле!

Що мені та воля, як ніщо не миле?

 

 

II

 

 

О, як серцем я хвораю,

Рану глибоко ношу;

Не знайду вже мукам краю;

Що було - не воскрешу.

 

Мав на світі одну душу,

Щоб все виплакать до дна,

Та нічим більш не зворушу,

Упокоїлась вона.

 

Мамо, мамо! Згляньсь на сина,

Прихилися знов, коли

Відгуки про книгу З чужого поля - Павло Грабовський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: