З чужого поля - Павло Грабовський

струмцями

Задоволити спрагу мсти!

 

Уже розпучною рукою

Берусь за вигострену сталь;

Ум, що не знав давно спокою,

Рад сперти горе і печаль...

 

Так загримів кайдан на тілі -

Щоденний свідок рабських мук,-

І сталь, піднята в згубній цілі,

Безсило виприснула з рук!

 

Як раб, заляканий, пригнутий,

Клену свій жереб я тоді

І байдуже несу, закутий,

Життя в неславі та стиді.

 

З Огарьова

 

 

* * *

 

 

Ніч; небосхил туманіє;

Сніг окрив куток,

Стужа гірше скаженіє,

Пражить до кісток.

 

Сплять покійним сном хатини,

Напхані людьми...

Сторож тишу самотини

Рушить чобітьми.

 

Змерз, а плута по дорозі‚-

Хуга йме всього;

Посивіла на морозі

Борода його.

 

Хоч би місяць блис потрошку...

Де той ранок є?

І з журби в чавунну дошку

Якось сумно б’є.

 

Розкачалась, завиває

Дошка голосніш;

Дужче серце заниває,

Туга - дошкульніш!

 

З Грекова

 

 

* * *

 

 

Бувають години:

Все хочеться злити,

Нудьгу без причини

Із ким поділити.

 

Всім серце та груди

Розкрив би охоче,

Щоб крикнуть на люди:

«Добийте, хто хоче!»

 

А мрієньки темні

Збушують, заб’ються,

Вмить сльози таємні

Струмцями поллються.

 

Не дай, боже, зразу

В незгоду ще впасти:

Не змислить виразу,

Ані перекласти!

 

З Красова

 

 

ЛУНА

 

 

В чистім полі скільки сили

Я гасаю на коні;

Мовби тишею могили

Все обвіяно у сні.

 

В чистім полі, по простору

Мчусь, вигукую пісні;

Нашорошив уха‚- з бору

Відгукається мені.

 

Північ б'є; спливають хмари;

Тоне місяць в тумані;

Обік скаче хтось до пари,-

Почувається мені!

 

З Баратинського

 

 

ЗИМА

 

 

Де шепт відрадний

Гайків моїх?

Всох квіт принадний,

Струмок затих.

 

Садочки голі;

Килимом сніг

Послався долі,

Усюди ліг.

 

Спинились води,

Закуті в лід;

Змели негоди

Всіх чарів слід.

 

Хуга завила,

Сумна та зла:

Все небо вкрила

Білява мла.

 

З Плещеєва

 

 

I. МАТИ ТА ДИТИНА

 

 

Блимає каганчик; посеред кімнати

Пильно припадає до колиски мати,

А знадвору рветься дикий завід бурі,

Стогнуть за віконцем деревця похмурі.

З колиски матуся очей не зривала;

Колишучи, журно пісеньку співала:

«Перестаньте, вітри! Не шуміть, ялини;

Не лякайте нагло сонної дитини;

Не зворушуй, грозо, милого покою;

Розійдись, негодо, хмарою швидкою!

Спи, моє зол́ото! Любо скрізь та тихо!

Бороню я сон твій - не підступить лихо.

Прокинешся ранком - глянеш без опаски:

Стрінуть тебе сонце, пестіння та ласки»!

 

 

II. ХЛОПЧИК

 

 

Смеркло; блиски зорі ночі;

Надворі мороз лютів;

Хлопчик плентав куди очі,

Весь посинів та тремтів.

 

«Боже! - скрикнула дитина.-

Хто подасть мені шматка;

Де притулок сиротина

Під негоду одшука?»

 

Тут бабуся хлопця стріла;

Вчувши голос, підійшла,

Захистила, обігріла,

Повечеряти дала.

 

«Спи!» - поклала на ряднинці.

Ліг він, віченьки зімкнув:

«Як тепленько!» По хвилинці

Сном покійницьким заснув.

 

Пташку бог годує в полі,

Дбає кожного цвітка...

То чи вже ж не пошле долі

Сироті, не дасть шматка!

 

 

III. ПТАШКА

 

 

«Пташко різва та співуча,

Ти чого, скажи мені,

Так раненько завітала

В наші сторони сумні?

 

Засліпили небо хмари,

Тоне сонечко у млі;

Очерет сухий та жовтий

Вітер хилить до землі.

 

Став і дощик накрапати,

Поливає як з відра;

Скука, холод, глянеш - овсі

Не весною позира».

 

«Що там сонце, що там небо,

Що незгодоньки оці!

Не зів’ю собі кубельця

В очереті-осоці.

 

Ні, під стріхою сіроми

Я притулочок знайшла:

Бог мене йому на втіху

Іздалеку посила.

 

На ніч вернеться він з поля

У хатиноньку нудну,

В тузі ляже на солому,-

Я співать йому почну.

 

Одну пісеньку про нього

Я з-за моря принесла,

Про нещасних її тільки

Та убогих берегла.

 

Оповім у ній чимало

Я про дивний інший світ,

Де ні бідних, ні багатих,

Ні нужди, ані клопіт.

 

Ота пісня тихим миром

В душу змучену війне‚-

І з надією на бога

Хлібороб-бідар засне».

 

 

IV. МУЗА ДО ПОЕТА

 

 

Журба тобі понівечила груди;

А довгий шлях... Який колючий він!

Що жде тебе? Повстануть різні люди,

Посипеться каміння наздогін

За те, що здіймеш сміле слово проти

Рабів неправди, торгу та мерзоти!

 

За те, що вчує помсти відгомон

Не один злий, заплямлений позором,

Кому законом стався батьків сором,

Кого не зрушить страшний братній стон.

Та не лякайсь, бо всюду я з тобою:

Героєм - знай - повернешся із бою!

 

В кайданах будеш,- віри твердо йми:

Тебе, мого обраного левіта, 10

Я виведу з заклятої тюрми,

Щоб голос твій не згинув серед світа...

До серць зерно любові западе,-