З чужого поля - Павло Грабовський

принесли...

Ми ж у подяку їх кості

В мерзлій землі зберегли.

Стужа далекого краю

Наших гостей не ляка;

Дома відважливу зграю

Швидко пригода спітка.

Здійметься геть хуртовина

Та й зашвирне аж сюди;

Прийме їх радо чужина,

Матиме певні плоди!

 

IV

 

В далекій рідній стороні

Я слухав ланцюги одні;

Їх стони в душу залягли,

Любові змалку налили

До люду вбогого мені.

 

Я не затямлю днів отих,

Щоб звук кайданів трохи стих;

Ночей я навіть не знавав,

Щоб суму він не навівав

Замісто чарів золотих.

 

Куди б не давсь - і досі скрізь

В ушах болючу чую різь;

Увесь дрижу, хоча б здалік

Невольник пута проволік,

Мені забрязка ніби зблизь.

 

І я молю, щоб тяжкий звук,

Мов безнадійний гробу стук,

Пошвидше стратив власть свою

В моєму бідному краю -

Краю невольництва та мук.

 

З Всеволода Гаршина

 

 

I

 

 

Поезії святої звуки милі!

Ніколи вас мені не осягти.

Чи зважусь я свої персти несмілі

До золотої ліри простягти?

А тільки злоба в серці запалає,

Мсти забажа моя рука слаба,

В той час ніщо спинити не здолає,

Мість 14 розуму керує всім журба.

Хоробрий голос буйно заговоре,

Всю жовч у грудях битих зворухне,

Щоб хоч на мить забути люте горе,

Угамувати пекло дошкульне.

 

 

II

 

 

Погасла свічка, тільки кінчик гноту

Червону іскру кидає в темноту.

Страшенний чад розливши навкруги.

Отак в душі згасає жизні промінь;

Димить на дні один докірний спомин

Та додає пекучої нудьги.

Як гніт отой, смердоту ллючи, тліє,-

Зникаєш ти, моя мано-надіє

На кращу долю, на щасливі дні!

Тебе кохав я в серці потаємно,

Ти зрадила... І тлію я даремно...

Все, все ясним зробилося мені!

 

 

III

 

 

Росла собі пальма гінка та прекрасна,

Чимало уже піднялась;

Росте - не зважає... Погнулось залізо,

Покрівля шкляна подалась.

На воленьку вільну пробилася пальма,

Верхіття рясне розкида;

Вся влита погожим, небесним блакиттям,

Гордяче кругом погляда.

Бажала свободи, і мрія справдилась:

В просторах купається згляд;

А сонце цілує (байдужливе сонце!)

Її чарівничий наряд.

Чужий світ навколо, чуже товариство:

Береза, ялина. сосна.

Схилилася пальма, неначе згадала

Про рідну країну вона.

Країну, де вічно природа пишає,

Випліскують теплі струмки;

Ні шкла, ані гратів залізних не знавши,

Красуються пальми стрункі.

Та скоро садовник набачив злий вчинок,

Суворо на шкоду зирнув‚-

І вмить над верхіттям зеленої пальми

Нагострений ніж блисконув.

Від дерева царський вінець одкотився,

Здригнулася пальма сумна;

Враз подруги пальми кругом застогнали‚-

Далеко замерла луна.

До вільної волі шлях знову заткали,

Знов тяжко покрівля звиса,

Сховавши від зорів і сонце холодне,

І хмурі чужі небеса.

 

З Ольхіна

 

 

ЖИТТЯ

 

 

Життя - важкий подвиг з журливим кінцем:

Працюй до знемоги незмінним борцем,

Конай та одужуй, покою не май,

Шляхи вік прокладуй та гори ламай,

Скалу за скалою на плечах неси;

А близько побіда - в могилі єси!

Природі, бач, заздро, що діти землі

Збагнули всі тайни, що крились у млі.

В безсилому гніві покірно вона,

Поборота розумом, чоло згина

Та жде: похитнеться хоч трошечки лад,

До змучених зараз - і косить підряд.

 

З болгарської мови

 

 

I. УДОВА

 

 

Зима надворі; ніч, хуртовина;

Буря завила, аж страховина...

Всяке додому спішить якмога -

До своїх рідних, свого порога.

Ану лиш гляньмо в село зо мною:

З нуждою люди б’ються страшною...

Велика шкода... мовонька стине...

Як-то сірома нещасна гине.

Край села саме хатина мріє;

Там не спить мати, серцем боліє,

Дивиться гірко на свої діти:

Що їй казати, що їй робити?

Заплаче слізьми - немає впину;

До лона горне малу дитину.

Думоньки чорні, вік неісходні,

Сироти бідні лежать голодні...

«Спіть, ангелятка, не знайте болю;

Най бог погляне на вашу долю...

Дровець чи хлібця - немає й званку!

Чим нагодую, витоплю зранку?»

Та й заніміла сердешна мати.

Дуже стомилась, стала дрімати,

Хилить головку, заснула тихо,

Забувши тяжке, пекельне лихо.

Зоря промінчик ллє помаленьку;

Жалібно кличуть дітоньки неньку:

«Вставай, мамуню, стужа неначе;

Пригорни Милчо, нехай не плаче...»

Ні слова мати, лежить холодна...

Вичитав піп їй - ото відходна.

 

 

II. БАТЬКІВЩИНА

 

 

Кому власна батьківщина

З малих літ не дорога,

Той непевна є людина;

Най він буде гірш врага!

В батьківщинській охороні

Дітства всі зазнали ми,

Всі зросли на однім лоні,

Кров одна межи всіми!

Пишна квітка, ростінь, жито...

Все дає нам рідний край.

Скільки в надрах його скрито!..

Батьківщина - то наш рай.

 

З чеської мови

 

 

ЗАКЛЯТА ДОЧКА

 

 

Мати дочку рано

В ліженьку збудила:

«Ганно моя, Ганно,

Ти б мерщі сходила

По воду студену

Під липу зелену».

 

Побігла дівчина

Води доставати;

Так лиха година:

Висока цямрина.

Ждала, ждала мати,

Ждала, знавісніла,

Ну лишень гримати:

 

«Ось і пішла з двору...

Де була сю пору,

Щоб там скам'яніла!»