З чужого поля - Павло Грабовський
Недовго вже тії доби нам ждати,
Недовго вже нам мучитись в ярмі;
Воскресне мир - про правду нагадати...
Ось глянь - як промінь запалав у тьмі!
Іди ж та віруй... А на лоні в мене
Замовкне серце, горе потомлене!..
З Жадовської
НИВА
Ниво моя, ниво,
Ниво золота!
Стигнеш ти на сонці,
Налила жита...
Стигнеш-доспіваєш,
Повний колос гнеш,
Тугоньки не чуєш,
Гірко не зітхнеш.
Однеси геть, вітре,
Хмару градову;
Збережи нам, боже,
Ниву трудову!
З Мих. Михайлова
* * *
Дружно, міцно всіх вас, браття,
Я б до лона притулив
І надії, і прокляття
З вами разом поділив.
Так женуть лихі катюги
З гурту братнього мене
В хмурий край снігів та хуги,
В підземелля кам’яне.
Най назустріч тьма та холод,
Най тяжкий рудник,- і там
Найсвятішу віру в молодь
Збережу на глум катам.
У гнітючій млі загнання
Непохитно світла жду,
А в душі одно бажання,
Як молитву, покладу:
«Будь наверсі сила ваша,
Стрінь в бою побіда вас
І минуй гіркоти чаша,
Що труїла стільки нас!»
З Майкова
* * *
Пахне сіном серед луки,
Розлягаються пісні:
Грабельки побрали в руки
Молодиці голосні.
Там протряхле вже громадять,
Тут - зворушують, а те -
Мужики на віз провадять,
Віз хатиною росте.
І, зігнувшись під вагою,
Хирна шкапа краю жде,
Ноги вип’яла дугою,
Спить - ушми не поведе.
Тільки Жучка невгавуча
У покосах порина
Та гасає, куди луча‚ 11
Або бреше, як дурна.
З Фета
I. БЕРЕЗОНЬКА
В химерні шати вбрана
Морозом, край вікна
Схилилася від рана
Березонька сумна.
Мов кетяг винограду,
За вітом віт звиса,
І прокида відраду
Їх жалібна краса.
Вливає верх зірниця
Березоньці моїй;
Та шкода: змахом птиця
Обіб’є перли їй!
II. ОСІНЬ
Ластівок не стало;
Вчора ж на зорі
Що круків літало,
Та он там витало
Сіткою вгорі.
Звечора сон клонить,
Поночі стає;
Сад убрання ронить,
Вітер хмари гонить,
Люто в шибку б'є.
Краще чквирю 12 всяку
Часом зустрічать!
Кидаючи мряку,
Ніби з переляку
Журавлі ячать.
Вийдеш - все скрізь голе,
На душі нудьга!
Глянеш: через поле
Перекотиполе,
Наче м’яч, плига.
З Некрасова
ПРОРОК
Не дорікай: «Забув він осторогу!
Сам згубу кличе... хто пак винен тут?»
Незгірше нас він бачить неспромогу
Добру служити, а лякатись пут.
Бо любить він безмежніше та вище,
В душі ні крихти світових заман.
«Заради брата йдуть на кладовище;
Заради себе топчуть людський лан!»
Так він гада, і смерть для його мила;
Не скаже він: жизнь його потрібніш;
Не скаже він, що марно згине сила:
Свою недолю він зазнав давніш.
Враги його поки що не розп'яли;
Та прийде час,- він не мине хреста...
Його послав бог неба та печалі
Червам землі згадати про Христа.
З Олекси Толстого
I. ВАСИЛЬ ШИБАНІВ
Князь Курбський від гніву царевого втік‚
З ним Васька Шибанів кульбашний;
Важкий, повнотілий був князь чоловік.
Ніч темна; здох кінь бідолашний.
Але раб певніший, порадник всього,
Шибанів дає воєводі свого:
«Скачи, князю, в табір ворожий‚-
Допхаюсь ачей пішохожий!»
І знову подався, доскочив умет
Опальник царів - воєвода;
Над ним підіймався литовський намет,
Люд товпивсь цікаво край входа.
Всяк велету руському шапку лама;
Дивують на його враги недарма,
І ходять їх голови кругом:
«Князь Курбський зробився нам другом!»
Не радує князя шаноба нова,
Не спинить він жовчі і разу;
Зісподу встають осоружні слова,
Душа прокидає образу:
«Все нині, що в серці таємно ношу,
Цареві докладно поволі спишу;
Скажу без ніякої хиби
За всі його ласки спасибі».
Ніч пише боярин, надворі світа;
Перо його пімстою дише;
Чита, усміхнеться, і знову чита,
І знов ще ярливіше пише.
Як мож дошкуляє деспота-царя.
Аж ось зайнялася над миром зоря,-
Година давно відітхнути:
Лист, повний палючої трути!
А хто ж оті ремстні, діткливі слова
Доручить Іванові сміло?
Кому на заваді своя голова,
Серед світу жити немило?
І князь зупинився в журбі мимохіть;
Шибанів запрілий уходить в ту мить:
«Загадуй, що треба, мій пане,
Бо, бач, не догнали царяни».
Річ гожа, і князь посилає раба,
На шлях виряджа нетерпляче:
«Здоровий ти з тіла, душа не слаба,
А ось тобі й гроші, козаче!»
Шибанів на те відрікає: «Шкода!
На тебе тут дужча пристигне нужда;
Я лист передам і за муки
Цареві в самісінькі руки!»
Дзвін мідний по Москві несеться, гуде:
Цар, просто одягнутий, дзвонить:
Чи знову покою колишнього жде,
Чи совість навіки
