Українська література » Класика » З чужого поля - Павло Грабовський

З чужого поля - Павло Грабовський

Читаємо онлайн З чужого поля - Павло Грабовський
style="">Дасть плід сівба - дарма не пропаде.

 

Недовго вже тії доби нам ждати,

Недовго вже нам мучитись в ярмі;

Воскресне мир - про правду нагадати...

Ось глянь - як промінь запалав у тьмі!

Іди ж та віруй... А на лоні в мене

Замовкне серце, горе потомлене!..

 

З Жадовської

 

 

НИВА

 

 

Ниво моя, ниво,

Ниво золота!

Стигнеш ти на сонці,

Налила жита...

 

Стигнеш-доспіваєш,

Повний колос гнеш,

Тугоньки не чуєш,

Гірко не зітхнеш.

 

Однеси геть, вітре,

Хмару градову;

Збережи нам, боже,

Ниву трудову!

 

З Мих. Михайлова

 

 

* * *

 

 

Дружно, міцно всіх вас, браття,

Я б до лона притулив

І надії, і прокляття

З вами разом поділив.

 

Так женуть лихі катюги

З гурту братнього мене

В хмурий край снігів та хуги,

В підземелля кам’яне.

 

Най назустріч тьма та холод,

Най тяжкий рудник,- і там

Найсвятішу віру в молодь

Збережу на глум катам.

 

У гнітючій млі загнання

Непохитно світла жду,

А в душі одно бажання,

Як молитву, покладу:

 

«Будь наверсі сила ваша,

Стрінь в бою побіда вас

І минуй гіркоти чаша,

Що труїла стільки нас!»

 

З Майкова

 

 

* * *

 

 

Пахне сіном серед луки,

Розлягаються пісні:

Грабельки побрали в руки

Молодиці голосні.

 

Там протряхле вже громадять,

Тут - зворушують, а те -

Мужики на віз провадять,

Віз хатиною росте.

 

І, зігнувшись під вагою,

Хирна шкапа краю жде,

Ноги вип’яла дугою,

Спить - ушми не поведе.

 

Тільки Жучка невгавуча

У покосах порина

Та гасає, куди луча‚ 11

Або бреше, як дурна.

 

З Фета

 

 

I. БЕРЕЗОНЬКА

 

 

В химерні шати вбрана

Морозом, край вікна

Схилилася від рана

Березонька сумна.

 

Мов кетяг винограду,

За вітом віт звиса,

І прокида відраду

Їх жалібна краса.

 

Вливає верх зірниця

Березоньці моїй;

Та шкода: змахом птиця

Обіб’є перли їй!

 

 

II. ОСІНЬ

 

 

Ластівок не стало;

Вчора ж на зорі

Що круків літало,

Та он там витало

Сіткою вгорі.

 

Звечора сон клонить,

Поночі стає;

Сад убрання ронить,

Вітер хмари гонить,

Люто в шибку б'є.

 

Краще чквирю 12 всяку

Часом зустрічать!

Кидаючи мряку,

Ніби з переляку

Журавлі ячать.

 

Вийдеш - все скрізь голе,

На душі нудьга!

Глянеш: через поле

Перекотиполе,

Наче м’яч, плига.

 

З Некрасова

 

 

ПРОРОК

 

 

Не дорікай: «Забув він осторогу!

Сам згубу кличе... хто пак винен тут?»

Незгірше нас він бачить неспромогу

Добру служити, а лякатись пут.

 

Бо любить він безмежніше та вище,

В душі ні крихти світових заман.

«Заради брата йдуть на кладовище;

Заради себе топчуть людський лан!»

 

Так він гада, і смерть для його мила;

Не скаже він: жизнь його потрібніш;

Не скаже він, що марно згине сила:

Свою недолю він зазнав давніш.

 

Враги його поки що не розп'яли;

Та прийде час,- він не мине хреста...

Його послав бог неба та печалі

Червам землі згадати про Христа.

 

З Олекси Толстого

 

 

I. ВАСИЛЬ ШИБАНІВ

 

 

Князь Курбський від гніву царевого втік‚

З ним Васька Шибанів кульбашний;

Важкий, повнотілий був князь чоловік.

Ніч темна; здох кінь бідолашний.

Але раб певніший, порадник всього,

Шибанів дає воєводі свого:

«Скачи, князю, в табір ворожий‚-

Допхаюсь ачей пішохожий!»

 

І знову подався, доскочив умет

Опальник царів - воєвода;

Над ним підіймався литовський намет,

Люд товпивсь цікаво край входа.

Всяк велету руському шапку лама;

Дивують на його враги недарма,

І ходять їх голови кругом:

«Князь Курбський зробився нам другом!»

 

Не радує князя шаноба нова,

Не спинить він жовчі і разу;

Зісподу встають осоружні слова,

Душа прокидає образу:

«Все нині, що в серці таємно ношу,

Цареві докладно поволі спишу;

Скажу без ніякої хиби

За всі його ласки спасибі».

 

Ніч пише боярин, надворі світа;

Перо його пімстою дише;

Чита, усміхнеться, і знову чита,

І знов ще ярливіше пише.

Як мож дошкуляє деспота-царя.

Аж ось зайнялася над миром зоря,-

Година давно відітхнути:

Лист, повний палючої трути!

 

А хто ж оті ремстні, діткливі слова

Доручить Іванові сміло?

Кому на заваді своя голова,

Серед світу жити немило?

І князь зупинився в журбі мимохіть;

Шибанів запрілий уходить в ту мить:

«Загадуй, що треба, мій пане,

Бо, бач, не догнали царяни».

 

Річ гожа, і князь посилає раба,

На шлях виряджа нетерпляче:

«Здоровий ти з тіла, душа не слаба,

А ось тобі й гроші, козаче!»

Шибанів на те відрікає: «Шкода!

На тебе тут дужча пристигне нужда;

Я лист передам і за муки

Цареві в самісінькі руки!»

 

Дзвін мідний по Москві несеться, гуде:

Цар, просто одягнутий, дзвонить:

Чи знову покою колишнього жде,

Чи совість навіки

Відгуки про книгу З чужого поля - Павло Грабовський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: