Королівський убивця - Робін Хобб

— Дякую, Веріті, — сказав я йому.

Він глянув мені в очі й сумно усміхнувся.

— Добре. Я припускаю… — Він завагався. — Це не обіцянка, тож не сприймай її так. Можливо, я зумію дещо зробити ще й з другим твоїм проханням. Тобі може забракнути часу на… дипломатію, якщо в тебе з’являться інші обов’язки. Важливіші для нас.

— Які саме? — обережно спитав я.

— Мої кораблі ростуть із дня на день, набуваючи форми під руками майстрів. Але я знову відмовлю собі в тому, чого прагну найбільше. Мені не дозволено плавати на них. У цьому є багато здорового глузду. Звідси я можу на все дивитися і всім керувати. Тут не наражаю свого життя на небезпеку з боку піратів червоних кораблів. Тут можу координувати атаки кількох кораблів одночасно й посилати допомогу туди, де вона найпотрібніша.

Він кашлянув.

— А з іншого боку, не відчую повіву вітру, не чутиму, як він лопоче у вітрилах, і ніколи не зможу змагатися з піратами так, як давно цього прагну, — з мечем у руці, вбиваючи швидко й чисто, беручи з них плату кров’ю за кров, яку відібрано в нас.

Риси його обличчя спотворила холодна лють. За мить він уже спокійно продовжив:

— Отож. Щоб ці кораблі діяли якнайкраще, на борту кожного мусить бути хтось, хто принаймні міг би приймати мої повідомлення. Ідеально було б, якби можна передати мені детальну інформацію про те, що відбувається на борту корабля. Сьогодні ти бачив, що мої можливості обмежені. Я можу почути думки деяких людей, так, але не можу ними керувати. Інколи я спроможний знайти когось піддатливішого на мій Скілл і вплинути на його думки. Але це не те саме, що швидка відповідь на пряме питання. Ти колись думав про мореплавство, Фітце Чівелрі?

Сказати, що я був вражений, — це не сказати нічого.

— Я… ви самі мені нагадали, що мої здібності до Скіллу нерівні, сір. А вчора нагадали про те, що під час бою я радше відчайдух, ніж мечник, попри уроки Год…

— А зараз я нагадаю тобі, що тепер зима. До весни зосталося кілька місяців. Я сказав тобі, що це можливо, не більше. Зможу надати тобі лише найпростішу допомогу в тому, що ти мусиш опанувати до того часу. Боюся, що це залежить тільки від тебе, Фітце Чівелрі. Чи зможеш ти до весни навчитися керувати як своїм Скіллом, так і своїм клинком?

— Як ви мені сказали, мій принце. Я не можу обіцяти, але це буде моєю метою.

— Добре. — Веріті довго дивився на мене. — Почнеш сьогодні?

— Сьогодні? Сьогодні я мушу полювати. Не осмілюся знехтувати цим обов’язком навіть для цього.

— Вони не обов’язково виключають один одного. Сьогодні візьми мене з собою.

Якусь мить я дивився на нього, не розуміючи, тоді кивнув на знак згоди. Думав, що він підведеться, піде вдягти зимове вбрання та озброїться мечем. Натомість він простяг до мене руку й узяв за зап’ястя.

Коли його присутність напливала до мене, я інстинктивно опирався. Це не було так, як досі, коли він перегортав мої думки, наче людина, що складає розкидані на столі папери. Цього разу він по-справжньому опанував мій мозок. Я не зазнавав подібного вторгнення, відколи до мене брутально вторгcя Гален. Намагався вирватися, але він тримав мою свідомість так само залізним стиском, як і руку. Все завмерло. Ти мусиш мені повірити. Віриш? — Я стояв, пітніючи та здригаючись, наче кінь, у стійло якого заповзла змія.

Я не знаю.

Подумай про це, — наказав він мені. Трохи відсунувся.

Я все ще відчував, як він чекає, але знав, що не торкається моїх думок. Мій мозок гарячково працював. Доводилося жонглювати надто багатьма речами. Я мусив це зробити, якщо хотів звільнитися від життя вбивці. Це був мій шанс зробити всі таємниці колишніми, замість постійно ховати їх від Моллі. Таке я міг прийняти. Але як зробити так, щоб утримати в таємниці від нього Нічноокого та все, що нас об’єднувало? Я розшукав Нічноокого.

Наш зв’язок таємний. Я повинен його приховувати. Тому сьогодні мушу полювати сам. Ти розумієш?

Ні. Це дурне й небезпечне. Я буду там, але можеш мені повірити, що ніхто мене не побачить і нічого не знатиме.

— Що це ти тільки-но зробив? — вголос озвався Веріті. Його рука далі тримала моє зап’ястя. Я глянув йому в очі. Питання не було суворим. Так він міг спитати малу дитину, що це вона ріже у столярній майстерні. Я стояв заціпенівши. Так прагнув зняти тягар, мати хоч одну особу на світі, яка знала б про мене все, знала, ким я був.

Ти вже маєш, — заперечив Нічноокий.

Це було правдою. Я не міг ризикувати Нічнооким.

— Ви теж мусите мені повірити, — майже мимоволі відповів я моєму королю-в-очікуванні.

А коли він далі задумливо дивився на мене, я спитав:

— Мій принце. Ви вірите?

— Так.

Одне слово, він подарував мені свою довіру, а разом з нею певність: що б я не робив, це не завдасть йому шкоди. Це звучить просто, але те, що король-в-очікуванні дозволив своєму таємному вбивці зберігати від нього таємницю, було приголомшливим вчинком. Багато років тому його батько купив мою вірність за обіцянку їжі, притулку, освіти та срібну шпильку, прип’яту до моєї сорочки. Простий акт довіри Веріті раптом став для мене важливішим за всі ці речі. Любов, яку я завжди до нього відчував, раптом перейшла всі межі. Як я міг йому не вірити?

Він несміливо усміхнувся.

— Ти можеш скіллити, коли захочеш.

Не кажучи більше ні слова, знову ввійшов до мого мозку. Доки його рука торкалася мого зап’ястя, поєднання думок не вимагало жодних зусиль. Я відчував його цікавість і нотку суму, коли він дивився на власне обличчя моїми очима.

Дзеркало милосердніше. Я постарів.

Оскільки він перебував у моїй свідомості, марно було заперечувати.

Це було необхідною жертвою, — погодився я.

Він забрав руку з мого зап’ястя. Певний час я мав приголомшливе подвійне бачення, — дивився і на себе, і на нього. Потім усе заспокоїлося. Він обережно повернувся, щоб укотре глянути на обрій, а тоді закрив від мене цей образ. Без його дотику це