Королівський убивця - Робін Хобб
— Фітце Чівелрі? — покликав Веріті, змусивши мене повернути йому свою увагу.
Я здригнувся.
— Даруйте, мій принце.
Він засміявся так, що аж злегка пирхнув.
— Годі вже цього «мій принце». Запевняю тебе, що тепер я не сподіваюся цього ні від тебе, ні від Барріча. Ми з ним доволі давно знайомі, у такі моменти, як цей, він не називав мого брата «своїм принцом». Згадай, що для мого брата він був людиною короля. Чівелрі черпав з його сили й часто робив це не надто ніжно. Я певний: Барріч знає, що я теж тебе так використовував. І знає, що я сьогодні їхав із тобою, дивився твоїми очима, аж доки ти не дістався вершини того гребеня.
Я глянув на Барріча, який повільно кивнув. Ми обидва не розуміли, чого нас тут затримують.
— Я втратив контакт із тобою, коли ти впав у шал битви. Якщо я маю тебе використати, як бажаю, такого не повинно бути.
Веріті якусь мить барабанив пальцями об своє стегно.
— Єдиний спосіб, яким я можу навчити тебе цього, — це постійна практика. Баррічу, Чівелрі сказав мені колись, що у притузі ти краще орудуєш сокирою, ніж мечем.
Барріч мав здивований вигляд. Геть не сподівався, що Веріті знав це про нього. Повільно кивнув головою.
— Він глузував з мене. Казав, що це знаряддя зарізяки, а не зброя джентльмена.
Веріті дозволив собі усмішку, легку, майже не розтуляючи губ.
— Саме враз для стилю Фітца. Навчиш його ним володіти. Я не вірю, що Год навчає бодай загальних засад користування. Хоча навчала б, якби попросив. Але я волів би, щоб це був ти. Бо хочу, щоб Фітц практикувався підтримувати наш зв’язок під час науки. Якщо об’єднаємо два уроки разом, то, може, нам вдасться опанувати обидва. А якщо це ти його навчатимеш, він не відвертатиме свою увагу на те, щоб утримати мою присутність у таємниці. Можеш це зробити?
Барріч не зумів повністю приховати свого збентеження.
— Можу, мій принце.
— То й зроби це, прошу. Почни вже завтра. Що раніше, то краще для мене. Я знаю, що ти маєш багато інших обов’язків і всього кілька годин для себе. Не вагайся передати певні обов’язки Гендзові на час, коли будеш зайнятий з Фітцом. Гендз видається дуже здібною людиною.
— Він такий, — погодився Барріч. Обережно. Бо це була ще одна дрібка інформації напохваті у Веріті.
— От і гарно, — Веріті відкинувся на кріслі. Оглянув нас обох, наче інструктував повнісіньку кімнату людей. — Хтось ще має якісь труднощі?
Я зрозумів це питання як чемне завершення розмови.
— Сір? — спитав Барріч. Його низький голос був дуже тихим і невпевненим. — Якщо я можу… Я маю… Я не збираюся ставити під сумнів розпорядження мого принца, але…
Я стримав віддих. От і воно. Віт.
— Говори, Баррічу. І я думав, наче з’ясував, що з цим «моїм принцом» слід припинити. Що тебе непокоїть?
Барріч випростався і глянув королю-в-очікуванні просто в очі.
— Чи це… годиться? Законний чи ні, однаково він син Чівелрі. Те, що я бачив сьогодні…
Раз заговоривши, він уже не міг стриматися. Змагався, щоб не показати гніву у своєму голосі.
— Ви його послали… Сам-один пішов на ту бійню. Більшість інших хлопців його віку вже були б мертвими. Я… намагаюся не втручатися не у свої справи. Знаю, що є багато способів служити моєму королю, деякі з них не такі гарні, як інші. Але в горах… і те, що я бачив сьогодні. Не могли ви знайти для цього когось іншого, а не дитину вашого брата?
Я знову глянув на Веріті. Уперше в житті я побачив на його обличчі такий сильний гнів. Виражали це почуття не посмішка, не насуплені брови, а лише дві гарячі іскри у глибині його темних очей. Губи стислися у пласку лінію. Але говорив він рівним голосом.
— Глянь ще раз, Баррічу. Не дитина там сидить. І ще раз подумай. Я його не самого послав. Я його супроводжував, а в цій ситуації ми очікували лише вистежування, не прямої сутички. Вийшло інакше. Але він вижив. Як це вже було з ним раніше. І, ймовірно, буде в майбутньому.
Веріті раптово зупинився. Повітря в кімнаті, що аж кипіло від емоцій, зненацька натисло на мої органи чуття. Здається, навіть Барріч це відчув, бо зиркнув на мене, а тоді виструнчився, як солдат за командою «пильнуй!» Веріті тим часом кружляв кімнатою.
— Ні. Це не те, що я вибрав би для нього. Це не те, що я вибрав би для себе. Якби ж він народився за кращих часів! Або народився на шлюбному ложі, а мій брат далі сидів на престолі! Але ж не дано такого ні мені, ні йому. Ні тобі! Тож він служить, як і я. Побий мене грім, Кеттрікен має цілковиту рацію. Король є жертовним свого народу. І його небіж теж. Там, угорі, була сьогодні бійня. Я знаю, про що ти, я бачив, як Блейд відійшов убік, щоб виблювати, угледівши те тіло, я бачив, як він сторонився Фітца. Не знаю, як цей хлопець… цей мужчина вижив там. Бо робив те, що мусив, так гадаю. То що ж я можу зробити, чоловіче? Що ж я можу? Я його потребую. Потребую до тієї бридкої таємної битви, бо він єдиний споряджений і вивчений, аби її вести. Так мій батько посилає мене до цієї вежі й наказує мені спалювати свідомість вистежуваннями та брудними вбивствами. Що не мусив би робити Фітц, які вміння не мусив би він прикликати…
(Серце моє завмерло, дихання у грудях скрижаніло)
— нехай їх використовує. Бо саме про це тепер ідеться. Про виживання. Бо…
— Це мій народ. — Я не усвідомлював, що кажу це вголос, аж доки вони обоє не обернулися, дивлячись на мене. Раптова тиша в кімнаті. Я глибоко вдихнув. — Багато років тому один старий чоловік сказав, що колись я це зрозумію. Сказав, що люди Шести герцогств — це мій народ, що дбати про них, відчувати їхні рани, як власні, — це у мене в
