Королівський убивця - Робін Хобб
Мила, — погодився Нічноокий. — Буде менше самотності. Більше схоже на зграю.
Я заціпенів і трохи відсунувся від Моллі.
— Новачку, що не так?
Моє. Це моє, а тобі до нього зась. Я цим не ділюся. Зрозумів?
Самолюб. Це ж не м’ясо, поділишся — не поменшає.
— Хвилиночку, Моллі! Це мені м’яз зсудомило.
Який? — Самовдоволено зашкірився.
Ні, це не так, як м’ясо. Я завжди ділився з тобою м’ясом та притулком і завжди стану поруч з тобою до бою, якщо ти мене потребуватимеш. Завжди дозволю тобі приєднатися до мене на полюванні й завжди допоможу тобі полювати. Але це моя… самиця. Я мушу мати її лише для себе. Сам.
Нічноокий пирхнув, почухав там, де вкусила блоха.
Ти завжди проводиш неіснуючі межі. М’ясо, полювання, оборона території і самиці… це все зграя. Якщо вона приведе щенят, хіба ж я для них не полюватиму? Не захищатиму їх?
Нічноокий… Не можу тобі цього пояснити. Я мусив порозмовляти з тобою раніше. А тепер підеш? Обіцяю, що ми це обговоримо. Пізніше.
Я чекав. Нічого. Жодного його знаку. Один пішов, один зостався.
— Новачку, все гаразд?
— Зі мною все добре. Я лише… хвилинку.
Думаю, це була найскладніша річ, яку я будь-коли зробив. Моллі біля мене раптом завагалася, от-от встане й піде від мене. Я мусив сконцентруватися на знаходженні меж, на поміщенні своєї свідомості всередині мого тіла й на встановленні кордонів моїх думок. Глибоко вдихнув і повільно видихнув. Підтягування збруї. Завжди воно мені це нагадувало і я завжди вдавався до цього образу. Не надто вільно, щоб не зісковзувала, не надто тісно, щоб не сковувала. Обмежитися власним тілом, щоб не збудити Веріті.
— Я чула поголос, — почала Моллі, а тоді зупинилася. — Вибач. Мені не слід було приходити. Я думала, що тобі це потрібно… але, можливо, тобі саме потрібно побути наодинці.
— Ні, Моллі, прошу, Моллі, вернися, вернися. — І я рвонувся через ліжко та прихитрився піймати край її спідниці.
Вона повернулася до мене, усе ще неспокійна.
— Ти завжди саме те, що мені потрібно. Завжди.
На її губах з’явилася усмішка, і вона присіла на край ліжка.
— Ти здавався таким далеким.
— Я був таким. Інколи просто мушу прочистити мозок.
Я замовк, не певний, що ще можу сказати, не обманюючи її. Вирішив більше цього не робити. Потягся до неї і взяв її за руку.
— Ох, — сказала вона за мить. Настала ніякова пауза, бо я більше нічого не пояснював. — Усе добре? — обережно спитала вона ще за кілька хвилин.
— Зі мною все гаразд. Я сьогодні не дістався до короля. Намагався, але він погано почувався і…
— Твоє обличчя в синцях. І подряпинах. Ходив поголос…
Я тихо зітхнув.
— Поголос?
Веріті наказав мовчати всім своїм людям, що були свідками сьогоднішньої пригоди. Ні Барріч, ні Блейд нічого б не сказали. Можливо, що й ніхто інший не розмовляв із непричетними. Але люди завжди розмовлятимуть про те, що разом бачили, і небагато треба, щоб їх підслухати.
— Не грайся зі мною в піжмурки. Якщо не хочеш розповісти, так і скажи.
— Король-в-очікуванні просив, щоб ми нічого не казали. Це не те саме, щоб я не хотів.
Моллі трохи подумала.
— Думаю, що не те саме. І знаю, що не слід мені слухати плітки. Але це був такий дивний поголос… тіла привезли до Твердині, щоб спалити. А ще була дивна жінка, цілісінький день голосила й голосила на кухні. Сказала, що перековані викрали та вбили її дитину. І хтось сказав, що ти з ними бився, намагаючись урятувати дитину, а інший сказав, що ні, що ти на них наткнувся, коли на них напав ведмідь. Чи щось таке. Поголос був такий заплутаний. Хтось казав, що ти всіх їх повбивав, а тоді ще один, що допомагав спалювати тіла, сказав, що принаймні двох із них рвав якийсь звір.
Вона замовкла і глянула на мене. Я не хотів про це думати. Не хотів ні обманювати її, ні навіть казати їй правду. Я нікому не міг розповісти всю правду. Просто дивився їй в очі і прагнув, щоб усе в нас було простішим.
— Фітце Чівелрі!
Ніколи не звикну до цього імені з її вуст. Я зітхнув.
— Король просив нас нікому про це не казати. Але… так, перековані вбили дитину. Я був там, але запізнився. Це була найогидніша, найсумніша річ, яку я тільки бачив.
— Вибач. Я не хотіла вивідувати. Це просто тяжко, не знати…
— Знаю… — Я потягся, щоб торкнутися її волосся. Вона притулилася головою до моєї руки. — Я казав тобі колись, що бачив сон про тебе в Сілбеї. Мандрував тоді із Гірського королівства і всю дорогу до Оленячого замку не знав, чи ти вижила. Часом думав, що льох привалив палаючий дім, а часом — що тебе прикінчила жінка з мечем…
Моллі спокійно глянула на мене.
— Коли дім завалився, на нас сильно повіяло іскрами та димом. Її це засліпило, але я стояла спиною до пожежі. Я… я вбила її сокирою. — Раптом вона затремтіла. — Я нікому про це не казала. Нікому. Звідки ти знаєш?
— Я бачив це уві сні. — Легенько потяг її за руку, і вона опустилася на ліжко біля мене. Пригорнув і відчув, що вона дрижить усім тілом. — Мені інколи сняться віщі сни. Нечасто, — тихо сказав я.
Вона відсунулася від мене. Пильно оглянула моє обличчя.
— Ти не брехав би мені про це, Новачку?
Це було болісне питання, але я на нього заслужив.
— Ні. Це не брехня. Клянуся тобі. І клянуся, що ніколи не збрешу…
Її пальці торкнулися моїх губ, зупиняючи їх.
— Я сподіваюся провести з тобою решту життя. Не складай мені обітниць, які не зможеш виконувати до кінця своїх днів.
Друга її рука зайнялася шнурівкою моєї сорочки. Настала моя черга затремтіти.
Я цілував її пальці. А потім її вуста. Якоїсь миті Моллі встала і взяла двері на засув. Пам’ятаю, як палко я
