Королівський убивця - Робін Хобб

Справді.

Ми їхали у приязному мовчанні. Часто я мусив собі нагадувати, що Веріті немає тут тілесно. Починаю шкодувати, що ні. Як давно, хлопче, я їхав цими пагорбами просто для того, щоб їхати. Моє життя надто обтяжене обов’язками. Не пам’ятаю, коли я востаннє щось робив просто тому, що хотів цього.

Я кивнув на цю його думку, коли лісову тишу розірвав крик. То був безсловесний крик юної істоти, що раптом урвався на середині звуку. Ще й не встигнувши оговтатися, я послав думки в його напрямку. Мій Віт піймав безсловесну паніку, смертний страх і раптовий жах Нічноокого. Я закрив свою свідомість, але повернув голову Сажки в той бік і підштовхнув її. Схилившись до її шиї, гнав кобилу крізь лабіринт снігових заметів, поламаних гілок і чистої землі на лісовій підстилці. Я піднімався вгору, до вершини пагорба, але так і не досяг швидкості, якої відчайдушно потребував. Діставшись гребеня, побачив сцену, якої ніколи не забуду.

Було їх троє, обдертих, бородатих і смердючих. Гарчали й бурмотіли, змагаючись. Мій Віт не відчув у них жодного знаку життя, але я розпізнав перекованих, яких Нічноокий показав мені минулого вечора. Вона була маленькою, може, трилітньою, мала на собі ясно-жовту вовняну туніку, любовний витвір материнських рук. Змагалися за неї, наче вона була пійманим у сильця кроликом, тягли маленьке тільце за ручки й ніжки, немов сердито перетягували канат, цілковито не зважаючи на іскру життя, яка ще в ній жевріла. Я шалено заревів і вихопив меча, а в цю мить один із перекованих рішуче шарпнув за шийку, ламаючи її. На мій крик один із чоловіків підняв голову й повернувся до мене, його борода зачервонилася від крові. Не чекав її смерті, щоб розпочати жерти.

Я пришпорив Сажку й помчав на них на коні, як утілення помсти. З лісу ліворуч вибіг Нічноокий. Дістався до них ще переді мною, вискочив одному на плечі, широко роззявивши пащу, щоб утопити зуби йому в карк. Інший перекований повернувся до мене, коли я з’їхав униз, без потреби підняв руку, затуляючись від мого меча. Мій удар був таким сильним, що новий гострий клинок наполовину відтяв його шию від тіла, а тоді вклинився у хребет і застряг там. Я витяг з-за пояса ножа і злетів із Сажки, вступивши в бій з чоловіком, що намагався встромити ножа в Нічноокого. Третій перекований ухопив тіло дівчинки й кинувся з ним до лісу.

Наш супротивник бився, як оскаженілий ведмідь, кусаючи нас і ріжучи ножем навіть тоді, коли я розтяв йому черево. Нутрощі звисали йому над поясом, а він усе ще, спотикаючись, тягся за нами. Я не міг навіть гаяти час на той жах, який відчув. Знаючи, що він помирає, покинув його, і ми рвонули в погоню за втікачем.

Нічноокий перетворився на сіру хутряну смугу, що хвилею мчала узбіччям пагорба, а я проклинав свої повільні ноги, намагаючись устигнути за ним. Слід був виразним: утоптаний сніг, кров і огидний сморід цієї істоти. Мої думки туманилися. Присягаюсь, що, біжучи узгір’ям, я думав, що зумію скасувати смерть дівчинки й повернути її назад. Зробити так, наче цього зовсім не було. Те, що мене гнало вперед, було нелогічним поривом.

Перекований здвоїв сліди. Стрибнув на нас із-за дебелого стовбура, кинувши тіло дівчинки на Нічноокого, а тоді плигнув на мене. Був великим і м’язистим, як коваль. На відміну від інших перекованих, яких я бачив, був відгодованим і добре одягненим. Завдячував це своєму розміру та силі. Бився з безмежною люттю зацькованого звіра. Ухопив мене, підняв так, що ногами я не торкався землі, а затим, поваливши на груди, кинувся зверху, вузлуватим передпліччям трощачи мені горло. Наліг на мене зверху, бочкуваті груди на моїх плечах, притовк мої груди та одну руку до землі. Я зумів сягнути назад, двічі затопивши ножа у м’ясистому стегні. Він люто заревів і наліг ще дужче. Притис моє обличчя до замерзлої землі. Чорні крапки попливли мені перед очима, а Нічноокий ще й побільшив своїм тілом тягар на моїй спині. Я вже думав, що мені переломиться хребет. Нічноокий рвав ворогові спину своїми іклами, але перекований притис підборіддя до грудей і вигнув плечі дугою, захищаючись. Знав, що вб’є мене, задушивши. А тоді матиме досить часу, щоб зайнятися вовком.

Від бою рана на моїй шиї розкрилася, і з неї полилася тепла кров. Цей додатковий біль був лише дрібним доповненням до моїх змагань. Я дико крутив головою в його лещатах, а моя кров була слизькою, і це дозволило мені трохи повернути шию. Устиг відчайдушно вдихнути, перш ніж велетень пересунувся і знову мене затис. Почав відхиляти мені голову назад. Якщо не зуміє мене задушити, то просто переламає мою шию. Був достатньо мускулистим, щоб це зробити.

Нічноокий змінив тактику. Він не міг роззявити пащу настільки широко, щоб повністю охопити голову противника, але зумів ухопитися доволі сильно, щоб здерти зубами шкіру йому з черепа. Уп’явся зубами у клапоть його тіла й потягнув. Кров попливла на мене, а перекований безсловесно заревів і припіднявся на колінах, спираючись на мою спину. Однією рукою почав молотити Нічноокого, трохи відпустивши мене. Це дало мені змогу повернутися в його руках, угатити його коліном у слабину, а тоді встромити доброго ножа йому в бік. Біль мусив бути несамовитим, але він мене не випустив. Натомість ударив мене головою, потому охопив мене величезними руками, притис до себе й почав ламати мені груди.

Це все, що я пам’ятаю з битви. Не знаю, що потім на мене найшло, може, той смертний шал, про який розповідають деякі легенди. Я бився зубами, нігтями й ножем, здираючи плоть із його тіла, де тільки міг дістати. Попри те, знаю, що цього було б замало, якби Нічноокий не атакував його ззаду з таким самим безмежним шаленством. Через якийсь час я виповз з-під тіла перекованого. У роті в мене з’явився огидний смак металу, я виплюнув брудне волосся і кров. Обтер руки об штани і протер їх чистим снігом, але ніщо не могло їх відмити.

Ти в порядку?

Нічноокий, тяжко дихаючи, лежав на снігу за ярд чи два від мене. Його щелепи теж були в крові. Я побачив, як він набрав повний рот снігу