Королівський убивця - Робін Хобб

Я радше відчув, ніж почув дозвіл Веріті ввійти. Розчинив двері та ввійшов досередини.

У кімнаті начебто нічого не відбувалося. З відчиненого вікна віяв холодний бриз, а Веріті сидів перед ним у своєму старому кріслі, наче на троні. Його руки бездіяльно лежали на підвіконні, а очі втупилися в далекий обрій. Щоки його були рожевими, вітер перебирав пальцями темне волосся. Якщо не зважати на цей подмух з вікна, кімната була тихою і мовчазною. Та все-таки я почувався так, наче ввійшов у вир. Свідомість Веріті обмила мою, і я був утягнений у його розум, зметений його думками та його Скіллом далеко в море. Він забрав мене з собою у приголомшливу мандрівку до кожного корабля, досяжного його мозку. Тут ми прочесали думки торговельного капітана: «Якщо ціна добра, вантажте олію на зворотний рейс…», потім перескочили до жінки, яка поквапом латала невід. Її клин аж літав, а вона щось собі бурмотіла, бо капітан накинувся на неї, підганяючи. Ми знайшли лоцмана, який непокоївся за свою вагітну дружину вдома, і три сім’ї, що викопували молюсків при слабкому ранковому світлі, перш ніж приплив знову покриє шельф. Ми відвідали їх і дюжину інших, а тоді Веріті раптом повернув нас до наших тіл і місця. У голові мені паморочилося, наче у хлоп’яти, якого батько підняв, щоб показати весь метушливий ярмарок, а тоді знову поставив на землю, повернувши до звичного дитячого видовища не вище колін.

Я підійшов до вікна і став поруч з Веріті. Той далі дивився над водою аж до лінії обрію. Але я зненацька зрозумів його карти й навіщо він їх створив. Легенько торкнувшись мене мережею життів, Веріті наче розкрив долоні, показавши жменю коштовного каміння. Люди. Його люди. Не скелясте узбережжя і не багаті пасовища стеріг він тут. А цей народ, яскраві блискітки життів, яких він не прожив, але цінував усі як одне. Це було королівство Веріті. Означені на пергаменті географічні межі охоплювали для нього його країну. Якусь мить я поділяв його здивування тим, що хтось може прагнути завдати цим людям кривди, і так само поділяв його запеклу рішучість не віддати жодного життя червоним кораблям.

Світ довкола мене заспокоївся, у голові перестало паморочитися, усе на вершині вежі завмерло. Не дивлячись на мене, Веріті сказав:

— Що ж. Сьогодні полювання.

Я кивнув, не переймаючись тим, що він не бачить цього жесту. Це було неістотним.

— Так. Перековані ближче, ніж ми гадали.

— Сподіваєшся битви?

— Ви наказали мені приготуватися. Спершу спробую отруту. Але вони можуть не бути настільки голодними, щоб негайно на неї накинутися. Або можуть усе-таки спробувати напасти на мене. Тож беру свої клинки, про всяк випадок.

— Так я і припускав… Але краще візьми оце.

Підняв укладений у піхви меч, що лежав біля його крісла, і подав мені в руки. Якусь мить я міг лише дивитися на нього. Вигадливо оброблена шкіра, руків’я відзначалося тією чудовою простотою, яка притаманна зброї і знаряддям, створеним майстром. На кивок Веріті я оголив клинок у його присутності. Метал виблискував і ряхтів, викувані заглибини і складки, що пробігали по всій його довжині та давали йому силу, нагадували легенькі хвильки на воді під сонячним промінням. Я витяг його й відчув, що він ліг мені в долоню, невагомий і замашний. То був значно кращий меч, ніж на це заслуговували мої таланти.

— Очевидно, я мав би його вручити з помпою і церемонією. Але даю його тобі зараз, а то без нього можеш і не повернутися. Під час Зимового свята, мабуть, попрошу повернути меча, щоб я міг вручити його тобі за приписами.

Я знову вклав меча в піхви, а затим витяг швидше, ніж устиг дихнути. Ніколи ще не мав чогось настільки чудового.

— Відчуваю, що повинен поклястися ним абощо, — незграбно промовив я.

Веріті дозволив собі всміхнутися:

— Без сумніву, Регал вимагав би такої клятви. Щодо мене, то я не думаю, аби людина мусила присягати мені на свій меч, якщо вже присяглася своїм життям.

Мене охопило почуття провини. Я зібрав докупи всю свою відвагу.

— Веріті, мій принце. Я йду сьогодні, щоб служити вам як таємний убивця.

Навіть Веріті це вразило.

— Прямі слова, — обережно зауважив він.

— Думаю, що настав час прямих слів. Так, я служу вам сьогодні. Але моє серце втомилося. Як ви самі сказали, я присягнув вам своїм життям, тож, якщо накажете, мушу чинити так і далі. Але прошу, щоб ви знайшли інший спосіб, яким я маю вам служити.

Веріті довго мовчав. Сперся підборіддям на руку й зітхнув.

— Якби я був тим єдиним, кому ти присягав, можливо, зумів би швидко й просто відповісти. Але я лише король-в-очікуванні. Цю просьбу мусиш скласти своєму королю. Як і просьбу про шлюб.

Тепер тиша в кімнаті стала дуже широкою і глибокою, розділивши нас. Я не міг її зламати. Нарешті Веріті промовив:

— Я показав тобі, як охороняти свої сни, Фітце Чівелрі. Якщо ти забуваєш закривати свій розум, то не винувать інших за те, що ти їм розкрив.

Я придушив свій гнів і проковтнув його.

— Скільки?

— Настільки мало, наскільки це можливо, запевняю тебе. Я більше звик охороняти свої думки, ніж блокуватися від чужих. Особливо від думок такого сильного, хоч і нерівного скіллера, як ти. Я не хотів бути втаємниченим у твоє… таємне побачення.

Він замовк. Я не міг покластися на себе настільки, щоб заговорити. Йшлося не лише про те, що мої приватні справи були так недобре розкриті. Але Моллі! Я не міг уявити, як пояснити це Моллі. Так само я не міг витерпіти думки про ще одне замовчування, яке мало прикривати непромовлену брехню між нами. Як зазвичай, Веріті був так само щирим, як його ім’я. Завинила моя безтурботність. Веріті дуже тихо сказав:

— Правду кажучи, заздрю тобі, хлопче. Якби це залежало від мене, ти міг би побратися хоч зараз. Якщо Шрюд не дасть тобі сьогодні дозволу, збережи у своєму серці та перекажи леді Червоні-Спідниці, що, коли я стану королем, ти будеш вільний одружитися на свій вибір. Я не зроблю з тобою того, що зробили зі мною.

Думаю, тоді я зрозумів усе, що відібрано у Веріті. Одна річ — співчувати чоловікові, якому хтось інший вибрав дружину. І зовсім інша — встати з ліжка коханої і раптом усвідомити, що чоловік, який так багато для тебе значить, ніколи