Королівський убивця - Робін Хобб
— Ти колись розповідала про візити Регала Пейшенс чи Лейсі? Що вони на це сказали?
Вона покрутила головою, і цей рух вивільнив запах її волосся.
— Він перестеріг мене, щоб я нічого про це не казала. «Жіночі плітки», — сказав він, а я знаю, що це правда. Навіть тобі я не повинна була говорити. Сказав, що Пейшенс і Лейсі поважатимуть мене більше, коли здаватиметься, що це моє власне рішення. Сказав теж, що… ти не дозволиш мені піти… якщо вважатимеш, що це рішення походить від нього. Що ти мусиш вірити, наче я сама від тебе відвернулася.
— Ну це він про мене добре знає, — визнав я.
— Я не повинна була цього казати, — пробурмотіла вона. Трішки відсунулася від мене, щоб глянути мені в очі. — Не знаю, навіщо я це зробила.
Її очі й волосся мінилися барвами осіннього лісу.
— Можливо, ти не хотіла, щоб я тебе відпустив? — насмілився сказати їй.
— Мусиш це зробити, — промовила вона. — Ми обоє знаємо, що в нас немає майбутнього.
На якусь мить усе застигло. Вогонь тихо собі потріскував. Ніхто з нас не ворушився. Але я чомусь опинився в іншому місці, де болісно усвідомлював усі її пахощі, кожен її дотик. Її очі, її волосся та шкіра, що пахли травами, злилися воєдино з теплом і гнучкістю її тіла під м’якою вовняною нічною сорочкою. Я відчував її так, наче вона була новим кольором, що зненацька постав перед моїми очима. У цьому раптовому усвідомленні зникли всі острахи, і навіть усі думки. Знаю, що я тремтів, бо вона охопила руками мої плечі, щоб мене заспокоїти. З її рук до мене напливало тепло. Я глянув їй в очі і здивувався з того, що там побачив.
Вона мене поцілувала.
Цей простий вчинок, цей доторк наших уст був, наче прорив греблі. Те, що настало пізніше, було плавним продовженням її поцілунку. Не зупинили нас ані мудрість, ані моральність: ми взагалі не вагалися. Дозвіл, який дали одне одному, був абсолютним. Ми спільно вступили в цю новизну, і я не можу уявити глибшого єднання, ніж те, яке принесло наше спільне здивування. Ми обоє прийшли до цієї ночі, не скуті очікуваннями чи спогадами про інші ночі. Я мав не більше прав на неї, ніж вона на мене. Але я давав, приймав, і я клянуся, що ніколи про це не пожалію. Спогад про солодку незграбність тієї ночі — це найсправжніший скарб моєї душі. Мої тремтячі пальці перетворили стрічку, що стягувала біля шиї її нічну сорочку, на безнадійний вузол. Моллі здавалася мудрою і впевненою в собі, торкаючись мене, але це лише для того, щоб гострим зітханням зрадити своє здивування, коли я відповів на дотик. Це все нічого не важило. Наше невідання поступилося знанню, старшому, ніж ми самі. Я намагався бути одночасно ніжним і сильним, але був вражений її одночасною силою та ніжністю.
Я чув, що це називають танцем, чув, що це називають битвою. Дехто каже про це зі знаю´чим сміхом, дехто з глузуванням. Я чув, як дебелі перекупки на ринку хихотять про це, наче кури, що клюють хлібні крихти. Мене зачіпали звідниці, які говорили про свій товар так відверто, як рознощик-торговець про свіжу рибу. Сам я думаю, що деякі речі неможливо передати словами. Блакитний колір можна лише відчути, і так само запах жасмину чи звук флейти. Вигин теплого оголеного плеча, напрочуд жіночна м’якість грудей, вражений звук, який злітає, коли раптово зникають усі бар’єри, аромат її шиї, смак її шкіри — це все лише частини, хоч які вони солодкі, але не втілюють усього. Навіть тисячі таких деталей теж не зробили б цього.
Поліна в каміні вигоріли до темно-червоного жару. Свічки давно погасли. Здавалося, що ми перебуваємо в країні, куди ввійшли чужинцями, і виявили, що ми вдома. Гадаю, що я віддав би решту світу, щоб залишитися у сонному гніздечку пом’ятих простирадл і пухових ковдр, вдихаючи її теплу тишу.
Брате, це добре.
Я сіпнувся, мов піймана на гачок риба, вириваючи Моллі з її дрімотної задуми.
— Що таке?
— Та ногу звело, — збрехав я, а вона засміялася, повіривши мені. Така проста брехня, але я раптом засоромився через неї, через усю брехню, яку будь-коли казав, і всю правду, яку обертав на брехню, залишаючи її невисловленою. Відкрив було рота, збираючись усе їй розповісти. Що я був королівським убивцею, королівським знаряддям для вбивства. Що те пізнання її, яке вона дала мені цієї ночі, поділяв мій брат-вовк. Що вона так легко віддала себе людині, яка вбивала інших людей і ділила своє життя з твариною.
Але це було неможливим. Розповісти їй те, що її поранить і зганьбить. Вона почувалася б навічно забрудненою нашими спільними дотиками. Я сказав собі, що витримав би, якби вона зневажала мене, але не витримав би, якби зневажала сама себе. Сказав собі, що стиснув губи, бо шляхетніше було зберегти цю таємницю, ніж дозволити правді зруйнувати її. Чи я обманював самого себе?
Чи всі ми так не чинимо?
Її теплі руки мене обіймали, її тіло зігрівало моє тіло, а я обіцяв собі, що змінюся. Перестану бути тим, ким був досі, і тоді не доведеться нічого їй казати. Завтра, обіцяв я собі, скажу Чейдові та Шрюдові, що не буду більше для них убивати. Завтра доб’юся, щоб Нічноокий зрозумів, чому я мушу розірвати зв’язок з ним. Завтра.
Але сьогодні, у той день, який уже починав мріти, я мусив іти поруч з вовком, щоб полювати на перекованих і вбивати їх. Бо до Шрюда хотів піти зі свіжоздобутим тріумфом, щоб привести його в такий настрій, аби він виявив ласку, про яку я його проситиму. Цього вечора, коли мої вбивства закінчаться, проситиму дозволу на наш із Моллі шлюб. Я обіцяв собі, що його дозвіл означав би початок мого нового життя, як людини, що вже не мусить приховувати жодних
