Королівський убивця - Робін Хобб

— Ти мусиш іти.

Я відчував, що моя усмішка зникає.

— Моллі, прошу, поговори зі мною. Я думав, що коли ми востаннє розмовляли, то розуміли одне одного. А тепер ти не кажеш мені жодного слова, відвертаєшся від мене… Я не знаю, що змінилося, не розумію, що між нами відбувається.

— Нічого. — Раптом вона здалася мені дуже ламкою. — Нічого між нами не відбувається. Нічого не може між нами відбуватися, Фітце Чівелрі, — і це ім’я так дивно звучало на її губах. — Я мала час подумати. Коли б ти прийшов до мене отак тиждень тому, місяць тому, поривчастий та усміхнений, то знаю, що я піддалася б.

На її обличчі з’явилася тінь сумної посмішки, так ніби вона могла б згадувати, як нині мертва дитина стрибала колись давно у літній день.

— Але ти цього не зробив. Був коректним, практичним, і все робив правильно. Може, це звучить по-дурному, але мені це завдало болю. Я сказала собі, що коли б ти любив мене так глибоко, як запевняв, то ніщо: ні стіни, ні манери, ні репутація, ні протокол — ніщо не завадило б тобі побачитися зі мною. Тієї ночі, коли ти прийшов, коли ми… але це нічого не змінило. Ти не повернувся.

— Але ж це для твого блага, для твоєї репутації, — у відчаї почав я.

— Цсс. Кажу тобі, що це дурне. Але почуття не мусять бути мудрими. Вони просто є. Твоє кохання до мене не було мудрим. І моя небайдужість до тебе. Я до цього додумалася. І ще додумалася, що мудрість мусить пересилити почуття. — Вона зітхнула. — Я так лютувала, коли твій дядько вперше зі мною розмовляв. Так обурювалася. Ця розмова змусила мене до непокори, до твердого рішення зостатися, хай що б нас розділяло. Але я не камінь. Та навіть коли б і була, то й камінь не витримає під постійними холодними краплями здорового глузду.

— Мій дядько? Принц Регал? — я не міг повірити такій підступності.

Вона повільно кивнула.

— Він хотів, щоб я нікому не розповідала про його візит. Нічого, казав він, нічого не вдалося б здобути, якби ти про це довідався. Він мусить діяти в інтересах родини. Казав, що я повинна це зрозуміти. Я й зрозуміла, але це мене розлютило. І лише з часом завдяки йому збагнула, що це і в моїх інтересах.

Вона замовкла і провела рукою по щоці. Плакала. Беззвучно, лише сльози текли, коли говорила.

Я підійшов до неї через кімнату. Спробував пригорнути. Вона не опиралася, і це мене здивувало. Я обіймав її обережно, наче вона була метеликом, якого легко розчавити. Схилила голову вперед, так що її чоло ледь торкалося мого плеча, і говорила в мої груди:

— Через кілька місяців я назбираю досить, щоб почати все наново. Не розпочну власної справи, а винайму десь кімнатку і знайду роботу, яка дасть мені утримання. І заощаджуватиму на крамничку. От що я збираюся робити. Леді Пейшенс добра, а Лейсі стала мені справжнім другом. Але мені не подобається бути служницею. І я не робитиму цього довше, ніж мушу.

Вона замовкла й нерухомо стояла в моїх обіймах. Трішечки дрижала, наче з утоми. Мабуть, їй забракло слів.

— Що казав тобі мій дядько? — обережно спитав я.

— Ох, — вона ковтнула слину й потерлася об мене обличчям. Певно, витирала сльози об мою сорочку. — Тільки те, чого я могла від нього сподіватися. Коли прийшов до мене вперше, був холодним і тримався на відстані. Думав, що я… вулична шльондра. Суворо мене застеріг, що король більше не терпітиме скандалу. Намагався дізнатися, чи я не вагітна. Звичайно ж, я розлютилася. Сказала йому, що це неможливо. Що ми ніколи… — Моллі замовкла, і я відчув, що їй було страшенно соромно через те, що хтось міг про таке питати. — Тоді сказав мені, що коли так, то це добре. Питав мене, чого б я хотіла як відшкодування за твій обман.

Це слово було, як цизорик, що прокручувався в моїх нутрощах. Шаленство, яке я відчував, наростало, але я змусив себе мовчати, щоб вона могла все викласти.

— Я сказала йому, що нічого не сподіваюся. Що обманювала себе так само, як ти обманював мене. Тоді він запропонував мені гроші. І піти геть. І ніколи про тебе не говорити. Чи про те, що між нами було.

Моллі тяжко було говорити. Її голос на кожній фразі ставав вищим і напруженішим. Намагалася бути спокійною, але я знав, що це не так.

— Запропонував мені достатньо, щоб відкрити свічну крамничку. Я була сердита. Сказала йому, що не можу за плату перестати кохати когось. Що коли б гроші змусили мене когось полюбити або розлюбити, то я справді була б шльондрою. Він дуже розлютився, але пішов.

Раптом вона судомно захлипала, тоді завмерла. Я легко провів долонями по її раменах, відчуваючи там напруження. Торкнувся її волосся, м’якшого за будь-яку кінську гриву, і гладив його.

— Регал капостить, — почув я свій голос. — Хоче скривдити мене, відсилаючи тебе геть. Покрити мене соромом, уразивши тебе.

Я потрусив головою, дивуючись власній дурості.

— Мені слід було це передбачити. Але все, що я надумав, — це те, що він тебе обмовлятиме. Або влаштує так, щоб ти зазнала фізичної кривди. Та Барріч має рацію. Цей чоловік без моралі, його не стримують жодні правила.

— Він був холодним, але спершу. Та ніколи не був грубим. Він сказав, що прийшов лише як посланець короля, але прийшов сам, щоб відвернути скандал, щоб ніхто не знав більше, ніж треба. Він намагається придушити пересуди, а не роздмухувати їх. Пізніше, після кількох розмов, сказав, що жаліє, побачивши, наскільки я загнана в кут. І скаже королю, що це не мій задум. Навіть купив у мене кілька свічок і влаштував так, аби інші довідалися, що я їх продаю. Я вірю, що він намагався допомогти, Фітце Чівелрі. Принаймні так, як він це розуміє.

Те, що вона захищала Регала, вразило глибше, ніж будь-яка зневага чи докір, який могла б мені закинути. Мої пальці заплуталися в її м’якому волоссі, і я обережно їх вивільнив. Регал. Усі ці тижні, які я провів наодинці, уникаючи її, не розмовляючи з нею, щоб не викликати скандалу. Я залишив її саму, щоб замість мене міг прийти Регал. Не упадати за