Королівський убивця - Робін Хобб

Це зовсім недалеко. — У його голосі була крихта бравурності. — І я знав, що ми їх шукатимемо, але сам можу подорожувати значно швидше. Мені легше їх знайти, а тоді забрати тебе до них на полювання.

Навряд чи це полювання, Нічноокий.

Ні. Але ми це робимо для нашої зграї.

Якийсь час я сидів з ним у дружному мовчанні, спостерігаючи, як він гризе принесені мною кості. За цю зиму він гарно підріс. На добрих харчах і звільнившись із клітки, набрав ваги й розвинув м’язи. На його сіре хутро може падати сніг, але товсті чорні волоски, що пробивалися крізь тонші сірі, скидали сніжинки й захищали його шкіру від вологи. Пахнув здоров’ям, не псиною, як перегодовані собаки, що не виходять із дому й мало рухаються, а чистим диким запахом. Ти врятував мені життя вчора.

Ти врятував мене від смерті у клітці.

Мабуть, я так довго був сам, що вже й забув, як це — мати друга.

Він перестав обгризати кістку і глянув на мене, наче м’яко усміхаючись.

Друга? Це надто мало, брате. І не про нас. То й не дивись на мене так. Я буду для тебе тим, ким і ти для мене. Братом по зв’язку і зграєю. Але я — це не все, що тобі потрібно. — Він знову зайнявся розгризанням костей, а я сидів, розгризаючи його слова.

Добре спи, брате, — сказав я йому, виходячи.

Він чмихнув.

Спати? Навряд чи. Місяць може пробитися крізь хмари й дати мені трохи світла для полювання. А як ні, то можу й спати.

Я кивнув і залишив його з кістками. Повертаючись до замку, почувався не таким похмурим і самотнім, як до того. Але переживав теж почуття провини через те, що Нічноокий настільки узгоджує своє життя і волю з моїми. Здавалося, що винюхування перекованих нівечить його чистоту.

Для зграї. Це для добра зграї. Безглузді намагаються вийти на нашу територію. Не можемо їм цього дозволити. — Таке пояснення звучало для нього цілком задовільно, і він дивувався, що я цим переймаюся. Я кивнув у темряві від імені нас обох і штовхнув кухонні двері, повертаючись до жовтого світла й тепла.

Я піднявся сходами до своєї кімнати, міркуючи, що зробив упродовж останніх кількох днів. Мав намір випустити вовка на волю. Натомість ми з ним побраталися. Через це я не шкодував. Пішов перестерегти Веріті про нових перекованих в околиці Оленячого замку. Але вже там довідався, що він уже про них знає і доручає мені завдання вивчати Старійшин та намагатися розшукати інших скіллерів. Я просив принца дати Кеттрікен сад, щоб це заняття відвертало її від болісних думок. Натомість її ошукав і ще зміцнив її кохання до Веріті. Я зупинився на сходовому майданчику, щоб віддихатися. Подумав, що, можливо, усі ми танцюємо так, як заграє нам блазень. Хіба ж він не підказав мені частину цього?

Я знову відчув у своїй кишені бронзовий ключ. Що ж, цей час годиться так само, як кожен інший. Веріті не було в його спальні, але Чарім був. Він без жодних застережень дозволив мені увійти та скористатися ключем. Я зібрав в оберемок знайдені там сувої, їх було більше, ніж я сподівався. Повернувся з ними до своєї кімнати й поклав на одежну скриню. Розпалив вогонь у каміні. Глянув на перев’язку рани на шиї. Тканина збилася в бридкий клубок, забруднилася і просякла кров’ю. Я знав, що мушу її змінити. Трохи пізніше. Докинув дров у вогонь. Переглянув сувої: павуче дрібне письмо, побляклі ілюстрації. Тоді я звів погляд та пробіг ним по кімнаті.

Ліжко. Скриня. Маленька підставка біля ліжка. Глек і миска з водою для вмивання. Дуже потворний гобелен, на якому король Вайздом радився з жовтуватим Старійшиною. Канделябр із кількома свічками на камінній полиці. Навряд чи щось тут змінилося за роки, коли я тут жив, починаючи від першої ночі, коли сюди перебрався. То була примітивна й безрадісна кімната, цілковито позбавлена уяви. Раптом я теж став примітивною й безрадісною істотою, цілковито позбавленою уяви. Роздобував, полював і вбивав. Виконував накази. Радше собака, ніж людина. І навіть не собака-улюбленець, якого хвалять і гладять. Один з робочої зграї. Коли востаннє я чув короля Шрюда? Або Чейда. Навіть блазень мене висміяв. Ким, зрештою, був я для всіх інших, окрім як знаряддям? Чи був хтось, що дбав би про мене, мене самого? Зненацька я відчув, що не можу довше зоставатись у своєму власному товаристві. Відклав вибраний раніше сувій і вийшов з кімнати.

Коли я постукав у двері Пейшенс, мене привітала тиша. Після паузи озвалася Лейсі.

— Хто це?

— Це всього-на-всього Фітц Чівелрі.

— Фітц Чівелрі! — Голос дещо здивований. Час надто пізній для моїх відвідин. Зазвичай я приходив за дня. Тоді я із задоволенням почув звук відсування засува та відмикання замка. «Звернула увагу на те, що я казав», — подумав я. Двері повільно розчинилися, і Лейсі відступила, щоб впустити мене, при цьому з ваганням усміхаючись.

Я увійшов досередини, тепло привітався з Лейсі, а тоді роззирнувся, шукаючи Пейшенс. Здогадався, що вона в іншій кімнаті. Але в кутку, опустивши очі над рукоділлям, сиділа Моллі. Не глянула на мене, наче й не помітила моєї присутності. Волосся зібране ззаду у вузол, прикрите мереживною наколкою. На іншій жінці її синя сукня могла бути простою і скромною. На Моллі була безбарвною. Вона не відривала очей від своєї роботи. Я глянув на Лейсі, що відповіла мені прямим поглядом. Тоді знову перевів очі на Моллі й щось у мені піддалося. Ступивши чотири кроки, я опинився біля неї. Став навколішки біля її крісла, а коли вона від мене відсахнулася, схопив її руку й підніс собі до губ.

— Фітце Чівелрі! — Голос Пейшенс позаду мене був обуреним. Я озирнувся й побачив леді у дверях. Її очі звузилися від гніву. Я відвернувся від неї.

Моллі відвернула від мене обличчя. Я тримав її за руку й тихо говорив:

— Я так більше не можу. Хай як це по-дурному, хай як це небезпечно, хай будь-що подумають інші. Я більше не витримаю розлуки з тобою.

Вона вивільнила руку, а