Королівський убивця - Робін Хобб
Кеттрікен сиділа на чільному місці, керуючи роботами, а її руки працювали так само прудко, як у всіх інших. Вона здавалася джерелом навколишньої тиші. Обличчя королеви було стриманим, навіть спокійним. Її самозаглибленість була такою очевидною, що я майже бачив стіни довкола неї. Погляд був лагідним, очі привітними, але я взагалі не відчував її присутності. Вона була як посудина з прохолодною непорушною водою. Одягнена в просту довгу зелену сукню, більше в гірському стилі, ніж за модою Оленячого замку. Зняла всі свої прикраси. Королева глянула на мене й запитально усміхнулася. Я почувався як пришелець, стороннє тіло у групі пильних учнів та їхнього наставника. Отож замість того, щоб просто привітатися, я намагався виправдати свою присутність. Говорив формально, пам’ятаючи про жінок, які все помічали.
— Королево Кеттрікен, король-в-очікуванні Веріті просив мене передати вам послання.
Здавалося, що в її очах щось зблиснуло і знову згасло.
— Так, — рівним тоном сказала вона. Жодна голка не спинила стрибків свого танцю, але я був певний, що кожне вухо чекає всіх звісток, які я міг принести.
— На вершині вежі був колись сад, званий Садом королеви. Як казав король Веріті, там були вазони із зеленню та невеличкі водойми. Була це обитель квітучих рослин і рибок, а вітер гойдав дзвіночки. Цей сад належав його матері. Моя королево, він хоче, щоб тепер сад став вашим.
Непорушність біля столу ще більш поглибилася. Очі Кеттрікен дуже розширилися. Вона обережно перепитала:
— Ти впевнений у цьому посланні?
— Звичайно, міледі. — Мене здивувала її реакція. — Він сказав, що справило б йому велике задоволення побачити сад відновленим. Говорив про нього з великою ніжністю, особливо тоді, коли згадував грядки квітучого чебрецю.
Обличчя Кеттрікен просяяло від радості, наче квітка, що розкрила свої пелюстки. Вона піднесла руку до губ, судомно вдихнула крізь пальці. До блідого обличчя припливла кров, зарум’янивши щоки. Її очі блищали.
— Я мушу його побачити! — скрикнула вона. — Мушу негайно його побачити!
Різко підвелася.
— Розмері? Мій плащ та рукавички, прошу. — Променистим поглядом обвела своїх дам. — Чи ви не хотіли б теж узяти свої плащі та рукавички і скласти мені товариство?
— Моя королево, сьогодні найлютіша буря… — невпевнено почала одна.
Але інша, літня жінка з материнським виразом обличчя, леді Модесті, повільно підвелася.
— Я піду з вами на вершину вежі. Плаку! — Хлопчик, що було дрімав у кутку, схопився на ноги. — Збігай і принеси мого плаща та рукавички. І мій каптур.
Вона знову обернулася до Кеттрікен.
— Я добре пам’ятаю цей сад з часів королеви Констанс. Багато приємних годин провела я там в її товаристві. Радо допоможу його відновити.
Тоді на мить, ледь достатню для удару серця, настала тиша, а затим заметушилися й інші леді. Перш ніж я повернувся з власним плащем, усі були вже готові до виходу. Я почувався дивно, ведучи цю дамську процесію через Твердиню, а потім підіймаючись угору до Саду королеви. До того часу за мною та Кеттрікен ішло вже чимало люду, рахуючи пажів та цікавських. Коли я вів їх стрімкими кам’яними сходами, королева йшла одразу ж за мною. Інші довгим шлейфом тяглися позаду. Коли я спробував відчинити тяжкі двері, присипані ззовні снігом, Кеттрікен тихо спитала:
— Він мені вибачив, правда?
Я зупинився, щоб перевести подих. Штовхання дверей плечем не пішло на користь моїй пораненій шиї. Передпліччя тупо пульсувало.
— Моя королево? — запитав я у відповідь.
— Мій пан Веріті пробачив мені. І так це показує. Ох, я створю сад, який буде нашим спільним. Ніколи більше не завдам йому сорому.
Коли я дивився на її захоплену усмішку, вона сама злегка приклалася плечем до дверей і розчинила їх. Доки я стояв, кліпаючи в холоді та світлі зимового дня, вона вийшла на вершину вежі. Пройшла крізь замет скрипучого снігу, по коліна завглибшки, навіть не звернувши на нього уваги. Я розглядав порожню вершину вежі й міркував, чи не збожеволів часом. Нічого тут не було, лише вкриті крижаною кіркою снігові замети під олив’яним небом. Сніг засипав звалені вздовж однієї зі стін статуї та квіткові горщики. Я приготувався вислухати слова розчарування Кеттрікен. Натомість вона стала в центрі, де вітер кружляв довкола неї сніговим вихором, здійняла руки й сама закрутилася, сміючись, як дитина.
— Як тут гарно! — гукнула вона.
Я рушив слідом за нею, а інші пішли за мною. За мить Кеттрікен дісталася звалених статуй, горщиків та посудин, що лежали під стіною. Змела сніг зі щоки херувима так ніжно, наче була його матір’ю. Згорнула сніговий тягар з кам’яної лави, а тоді підняла херувима й посадила на неї. Статуя не була маленькою, але сильна росла Кеттрікен енергійно зчищала наметений сніг зі ще кількох фігур. Радісно скрикувала над ними, вимагаючи, щоб жінки підійшли помилуватися.
Я стояв трохи позаду. Мене обвівав холодний вітер, викликаючи біль у ранах і пробуджуючи тяжкі спомини. Тут стояв я колись, майже голий, на холоді, коли Гален намагався втовкти у мене здібність до Скіллу. Стояв тут, саме на цьому місці, коли він бив мене, як собаку. Тут змагався з ним, а під час бою було спалено та покалічено весь Скілл, який я колись мав. Це місце зоставалося для мене гірким. Я задумався, чи будь-який сад, хай який мирний та зелений, зможе мене зачарувати, якщо виросте на цьому камені. Одна низька стіна манила мене. Я знав, що, підійшовши до неї та глянувши через край, побачу внизу скелясті кліфи. Тому й не підійшов. Швидкий кінець, який колись обіцяло мені падіння звідси, вже мене не спокушав. Я відштовхнув давнє Галенове навіювання Скіллом і повернувся, щоб бачити королеву.
На білому тлі снігу та каміння її кольори ожили. Є така квітка, звана підсніжником, інколи вона розцвітає, тільки-но відступають зимові сніги. Кеттрікен її
