Королівський убивця - Робін Хобб

— Можливо, ви самі, мій принце, — насмілився я, але він похитав головою.

— Я не маю часу. Але довіряю тобі. А тепер униз. До карт. Я хотів би порозмовляти з тобою про деякі речі.

Я негайно ж повернувся в бік дверей. Веріті йшов слідом, не так швидко. Я притримав йому двері, а на порозі він зупинився і глянув через плече на відчинене вікно.

— Воно мене кличе, — спокійно зізнався він, так просто, наче зазначивши, що любить сливи. — Кличе мене щомиті, коли я не зайнятий. Тому я мушу бути зайнятим, Фітце. Аж надміру зайнятим.

— Я розумію, — повільно сказав я, не маючи певності, чи й справді розумію.

— Ні. Ти не розумієш, — дуже впевнено сказав Веріті. — Це наче велика самотність, хлопче. Я можу дістатися назовні й торкнутися інших. Деяких зовсім легко. Але ніхто не відповідає. Коли Чівелрі був живим… Я все ще сумую за ним, хлопче. Інколи я без нього такий самотній, наче сам-один на світі. Як останній вовк, що полює наодинці.

Мені по плечах пройшли мурашки.

— А як король Шрюд? — ризикнув спитати я.

Веріті похитав головою.

— Він тепер рідко скіллить. Його сила зниділа, а це обтяжує тіло так само, як мозок.

Ми зробили ще кілька кроків.

— Ти і я — єдині, хто зараз це знає, — тихо додав він, а я кивнув.

Ми повільно спускалися сходами.

— Цілитель оглянув твоє плече? — спитав він.

Я похитав головою.

— І Барріч теж ні.

Це було твердженням, не питанням. Він знав, що це правда.

Я знову покрутив головою. Сліди зубів Нічноокого були надто помітними на моїй шкірі, хоча він кусав мене, граючись. Я не міг показати Баррічеві слідів, зоставлених перекованими, не зрадивши перед ним свого вовка.

Веріті зітхнув.

— Добре. Тримай рану в чистоті. Думаю, ти, як і кожен інший, умієш дотримуватися чистоти. Коли виходитимеш наступного разу, згадай це і приготуйся. Роби так постійно. Не завжди знайдеться той, хто втрутиться й допоможе.

Я повільно зупинився й завмер на сходах. Веріті далі спускався вниз. Я набрав повні груди повітря.

— Веріті, — тихо спитав я. — Скільки ви знаєте? Про… це.

— Менше, ніж ти, — весело відповів він. — Але більше, ніж ти думаєш.

— Ви говорите, як блазень, — гірко сказав я.

— Так. Інколи. Він — ще одна особа, яка добре розуміє, що це таке — самотність і що вона може зробити з людиною. — Веріті глибоко зітхнув, а я майже подумав: от зараз він скаже, що знає, хто я, і не осудить мене за це. Натомість він продовжував: — Мені здається, що блазень перекинувся з тобою словом-другим кілька днів тому.

Я мовчки йшов позаду, міркуючи, звідки він стільки знає. Скілл, звичайно. Ми підійшли до його робочого кабінету, і я зайшов слідом за ним. Чарім, як зазвичай, уже чекав на нас. Наготовано їжу й гріте вино. Веріті взявся за це з великим смаком. Я сидів навпроти нього, головним чином спостерігаючи, як він їсть. Був не надто голодним, але мій апетит збудився при спогляданні того, як страшенно подобається йому ця проста поживна їжа. Я подумав, що в цьому він зостається солдатом. Смакував їжею, коли був голодним, і насолоджувався нею, доки міг. Мені тішило те, що він сповнений життя й апетиту. У мене промайнула думка про те, як це буде влітку, коли йому доведеться щодня годинами скіллити, пильнуючи за піратами біля нашого узбережжя та всякими хитрими штучками свого мислення зводячи їх на манівці, аж доки наші люди не дістануть вчасного попередження. Я згадував Веріті, яким він був минулого літа під час жнив: виснажений до худорби, з покарбованим обличчям, без апетиту, пив лише чай зі стимуляторами, що їх додавав Чейд. Його життя зводилося до годин, які він проводив, скіллячи. Коли настане літо, відсутність Скіллу замінить йому кожен інший голод. Я питав себе, як зреагує на це Кеттрікен.

Коли ми поїли, Веріті повів мене до своїх карт. Тепер уже склалася безпомильна схема.

Перековані, незалежно від перешкод: лісу, ріки чи замерзлих рівнин — рухалися в напрямку Оленячого замку. Я не міг цього збагнути. Ті, кого я зустрів, здавалися позбавленими глузду. Мені складно було повірити, що хтось із них може задумати подорож через усю країну, нехтуючи при цьому труднощами, і це просто для того, щоб прийти до Оленячого замку.

— А ті записи, які у вас є, показують, що всі вони так чинять. Усі перековані, яких ви розпізнали, схоже, прямують до Оленячого замку.

— І все-таки тобі складно вважати це узгодженим планом? — тихо спитав Веріті.

— Я не бачу, як вони могли б скласти такий план. Як вони контактували між собою? І це не здається мені спільним зусиллям. Вони не зустрічаються і не йдуть сюди цілими бандами. Просто здається, що кожен з них іде сюди сам, а вже дорогою деякі збираються разом.

— Як комахи, що летять на полум’я світильника, — зауважив Веріті.

— Або на стерво, — похмуро додав я.

— Перші зачаровані, другі — за їжею, — задумався Веріті. — Хотів би я знати, що притягує до мене перекованих. Можливо, щось геть інше.

— А чому, на вашу думку, ви мусите знати, що їх притягує? Гадаєте, що це ви їхня ціль?

— Я не знаю. Але, якщо довідаюся, можу зрозуміти свого ворога. Мені здається, що всі перековані йдуть до Оленячого замку не випадково. Я думаю, що вони йдуть до мене. Можливо, не з власної волі, а все-таки це рух до мене. Мені треба зрозуміти, чому.

— Щоб їх зрозуміти, мусиш ними стати.

— Ох, — здавалося, що це більше, ніж просто веселість. — І хто тепер говорить, як блазень?

Через це питання я зніяковів і пропустив його повз вуха.

— Мій принце, коли одного дня блазень мене висміяв… — я завагався, бо цей спогад ще зоставався пекучим. Я завжди мав блазня за свого друга. Спробував стримати емоції. — Він заронив мені до голови певні думки. Дражнячи мене, як це він зазвичай робив. Якщо я правильно зрозумів його загадки, він сказав, що мені слід шукати інших скіллерів. Чоловіків та жінок із покоління вашого батька, навчених Солісіті ще до того, як Гален став майстром Скіллу. І