Королівський убивця - Робін Хобб
— Чого ви хочете? — гарикнув я. Обертався, намагаючись глянути на кожного, і на мить зазирнув одному в очі. У цих очах було не менше дикості, ніж у Вовчука. Але не чистої дикості, а злиденності фізичної незручності та бажання. Я втупився в нього, а він закліпав.
— М’яса, — пробурмотів він, наче я витиснув із нього це слово.
— Я не маю м’яса й жодної іншої їжі. Нічого від мене не дістанете, крім бійки!
— Ти, — висапнув інший у пародії на сміх. Невеселий, позбавлений почуття сміх. — М’ясо!
Я на мить загаявся, одну зайву мить дивився на нього, бо інший зненацька плигнув мені на плечі. Охопив мене передпліччями, затиснувши одну з моїх рук, а потім раптово і страшно його зуби вп’ялися в мою плоть, там, де шия стикається з плечем. М’ясо. Я.
Мене охопив непідвладний свідомості жах, і я кинувся в бій. Бився так, як тоді, коли вперше змагався з перекованими, з бездумною жорстокістю, що не поступалася їхній власній. Природні стихії були моїм єдиним союзником, бо перекованих виснажив холод і голод. Через холод їхні руки були незграбними, але, хоча всі ми перебували під владою шаленства виживання, я принаймні був молодим і сильним, а вони вичерпані жорстокістю свого теперішнього існування. Я залишив шматок свого тіла в зубах першого нападника, але ривком звільнився від нього. Це я пам’ятав. Решта зосталася неясною. Я не можу переповісти все до ладу. Зламав свого ножа об ребра молодого. Пам’ятаю великий палець, що намагався видовбати мені око, і клацання, з яким я виламав його із суглоба. Доки був зайнятий змаганням з одним, інший бив мене києм через плечі, аж доки я не ухитрився розвернути його напарника під удар. Не можу згадати, чи відчував біль тих ударів, а кусана рана на шиї здавалася мені лише теплим місцем, з якого текла кров. Не помічав завданої мені шкоди, не лякався свого прагнення повбивати їх усіх. Я не міг перемогти. Їх було надто багато. Молодий лежав на снігу, кашляючи кров’ю, але один зі старших тим часом душив мене, а другий намагався вирвати клинок, що застряг у моєму тілі та рукаві. Я відбивався, молотячи ногами, даремно намагаючись хоч якось дістати нападників, а краї світу чорніли, небо починало обертатися.
Брате!
Він налетів, скрегочучи зубами, врізався усією своєю вагою у нашу сплутану бійкою групу як бойовий таран. Ми всі звалилися на сніг, а удар настільки послабив стиск перекованого, що я зумів зі свистом втягти в легені повітря. У голові у мене роз’яснилося, і раптово знову з’явилася сила битися, незважаючи на біль і рани. Присягаю, що я бачив себе збоку: обличчя багряне від спроби задушення, кров так і юшить, просочуючи одяг, і її запах доводить до шаленства. Я вишкірив зуби. Вовчук ухопив одного й відтягнув від мене. Атакував його зі швидкістю, непосильною жодній людині, кусаючи, шарпаючи і знову відстрибуючи, перш ніж руки перекованого змогли вхопитися за вовчу шерсть. Раптом вовк відскочив.
Знаю, що я відчув, коли щелепи Вовчука зімкнулися на горлянці його противника. Відчув, як смерть тріщить у моїх щелепах, відчув сильний потік крові, що залила мені морду й потекла по щоках. Я труснув головою, мої зуби розривали тіло, випускаючи крізь цей отвір життя на волю зі смердючої оболонки.
Опісля настав час порожнечі.
Потім я сидів на снігу, спершись спиною об дерево. Вовчук лежав у снігу неподалік від мене. Його передні лапи були закривавлені. Він їх вилизував: обережно, повільно, ретельно.
Я підніс рукав до свого рота й підборіддя. Обтер кров. Це була не моя кров. Зненацька я опустився навколішки, нахилився до снігу, виплюнув щетину, тоді виблював, але навіть кислота моєї жовчі не могла змити з моїх губ плоті й крові мертвого чоловіка. Я глянув на його тіло, відвів очі: горлянка була розірвана. Якусь страшну мить я чітко пам’ятав, як прокусив її, як жили його горла напружилися під моїми зубами. Я міцно заплющив очі. Сидів заціпенівши.
Холодний ніс біля моєї щоки. Я розплющив очі. Він сидів поруч і дивився на мене. Вовчук.
Нічноокий, — поправив він мене. — Мама називала мене Нічнооким. У мене в останнього з виводку розплющилися очі.
Він втягнув повітря і раптом чхнув. Оглянув убитих чоловіків. Я неохоче повів очима за його поглядом. Мій ніж забрав молодого, але він не швидко помер. Два інші…
Я вбивав швидше, — тихо зауважив Нічноокий. — Але ж у мене не коров’ячі зуби. Як для свого роду, ти добре впорався.
Він устав і обтрусився. Кров, і холодна, і гаряча, бризнула мені на обличчя. Я перевів віддих, стер її, а тоді здогадався, що це означає.
Ти кровоточиш.
Ти теж. Він витягнув з тебе клинок, щоб всадити його в мене.
Дозволь мені глянути.
Навіщо?
Питання зависло між нами в холодному повітрі. Нас от-от застане ніч. Гілки дерева над головою почорніли на тлі вечірнього неба. Мені не потрібне було світло, щоб його побачити. Та я й не мусив його бачити. Хіба необхідно бачити власне вухо, аби знати, що воно є твоєю частиною? Як не можна зректися частини тіла, так само не можна зректися й Нічноокого.
Ми брати. Ми зграя, — визнав я.
Справді?
Я відчув сягання, намацування, притягання до себе моєї уваги. Я згадав, що вже відчував таке раніше й закривався. Тепер я цього не зробив. Я зосередив на ньому всю мою увагу. Тут був Нічноокий, шкура і зуби, мускули і пазурі, і я його не уникав. Я знав, що меч поранив його плече, і відчував, як він пройшов між двома великими м’язами. Він підгорнув лапу під груди. Я завагався й відчув його образу, завдану цим ваганням. Тож я не зупинявся, а торкнувся його, як він мене. Довіра — не довіра, доки вона не повна. — Ми були настільки близькими, що я й не знаю, хто з нас це подумав. Якусь мить я сприймав світ подвійно, відчуття Нічноокого наклалися на мої. Його нюхом я відчув запах
