Королівський убивця - Робін Хобб

— Усе гаразд, Фітце. Складно очікувати перепросин від людини, такої осиротілої, як ти.

Він стояв у коридорі, поправляючи камзол, тимчасом як молоді чоловіки, що йшли за ним слідом, виходили з його кімнати, весело посміюючись. Він теж їм посміхнувся, а тоді схилився до мене й тихо спитав уїдливим голосом:

— До кого ж ти тепер присмокчешся, коли ця стара шльондра, леді Тайм, померла? Ну нічого. Я певен, що ти знайдеш іншу стареньку, яка тебе попестить. Чи, може, прийшов сюди попроситися до молодшої?

Зухвало мені посміхнувся, а тоді обернувся й пішов за своїми трьома підлабузниками, ледь тріпочучи рукавами.

Образа, завдана королеві, отрутою влилася мені в жили. Люта ненависть струснула мною з незнаною силою. Я відчув, як мої груди й горлянка розпухають, як мене сповнила страшна міць. Знаю, що моя верхня губа піднялася в гарчанні. Здалеку я почув:

Що? Що таке? Убити! Убити! Убити!

Ступив крок. Другий став би стрибком. Знаю, що мої зуби вп’ялися б у місце, де горло стикається з плечем.

Але повний здивування голос промовив:

— Фітце Чівелрі?

Голос Моллі! Я повернувся до неї, моя лють враз зникла, змінившись насолодою від її вигляду. Але вона швидко відвернулася вбік, промовила: «Даруйте, мілорде» і легенько пройшла повз мене. Очі долу, манери служниці.

— Моллі? — покликав я, йдучи за нею. Вона зупинилася. Коли озирнулася до мене, обличчя її було незворушним, голос рівним.

— Пане? Маєте для мене якесь доручення?

— Доручення? Звичайно. — Я роззирнувся довкола, але в коридорі було порожньо. Ступив крок до неї, знизив голос, щоб ніхто, крім неї, не почув:

— Ні. Я так за тобою сумую. Моллі, я…

— Це не годиться, пане. Прошу у вас пробачення. — Відвернулася, горда, спокійна, і подалася геть.

— Що я такого зробив? — сердито й розгублено спитав я. Насправді я не сподівався на відповідь. Але вона зупинилася. Випростана постать у синій сукні, високо піднята голова під мереживною наколкою. Не повернулася в мій бік, але тихо промовила вглиб коридору:

— Нічого. Ви нічого не зробили, мілорде. Абсолютно нічого.

— Моллі! — запротестував я, але вона повернула за ріг і зникла. Я стояв, дивлячись їй услід. За мить усвідомив, що видаю звук, середній між стогоном і гарчанням.

Краще ходімо полювати.

Можливо, — я погодився, що це справді найкраще. Полювати, вбивати, їсти, спати. І нічого більше не робити.

Чому не зараз?

Я справді не знаю.

Я змусив себе заспокоїтися і постукав у двері Кеттрікен. Мені відчинила мала Розмері. Коли запрошувала мене досередини, на її щічці з’явилася ямочка усмішки. Увійшовши, я зрозумів, чим займалася Моллі. Кеттрікен тримала перед собою товсту зелену свічку, вдихаючи її запах. На столі було ще кілька інших.

— Мірика, — зауважив я.

Кеттрікен, усміхнувшись, глянула на мене:

— Фітце Чівелрі, вітаю. Заходь і сідай. Чи можу я запропонувати тобі їжу? Вино?

Я стояв, дивлячись на неї. Змінна, наче море. Відчував її силу, знав, що вона напрочуд зосереджена. Мала на собі м’яку сіру туніку та обтислі штани. Її звичайна зачіска. Прості прикраси, одне-єдине намисто з синіх та зелених кам’яних кораликів. Але це не та сама жінка, яку я повернув до замку кілька днів тому. Та переживала розпач, була сердитою, ображеною, спантеличеною. А цю Кеттрікен переповнював спокій.

— Моя королево, — невпевнено промовив я.

— Кеттрікен, — спокійно поправила вона мене. Рухалася кімнатою, поставивши кілька свічок на полицю. У тому, що вона більше нічого не сказала, був майже виклик.

Я зайшов у глибину її салону. Крім неї та Розмері, нікого тут більше не було. Колись Веріті скаржився мені, що її кімнати прибрані згідно зі всіма вимогами військової дисципліни. Це не було перебільшенням. Прості меблі були бездоганно чистими. Не було важких гобеленів та килимів, якими обвішано всі стіни в Оленячому замку. На підлозі — прості солом’яні килимки, кілька взятих у рамки пергаментових екранів, розмальованих витонченими узорами з дерев та квітів. Жодного безладу. Все у цій кімнаті було завершено й відкладено або ще не розпочато. Це єдиний спосіб, яким я можу описати спокій і тишу, що їх там відчув.

Коли я сюди ввійшов, мене розривали протилежні емоції. Тепер я стояв тихо й непорушно, моє дихання заспокоювалося, серце забилося рівномірно. Один із кутків кімнати було перетворено на нішу, відгороджену пергаментовими екранами. На підлозі лежав вовняний килим зеленої барви та стояли низькі встелені лави. Кеттрікен поставила зелену свічку з мірики за одним з екранів. Запалила її від вогню в каміні. Полум’я свічки затанцювало за екраном, надавши життя і тепла намальованій сцені сходу сонця. Кеттрікен обійшла екран, сіла на одній із низьких лав у ніші. Вказала лавку навпроти:

— Приєднаєшся до мене?

Я сів. Мене оточили м’яко освітлений екран, ілюзія невеличкої приватної кімнати та солодкий запах мірики. Низька лавка була напрочуд зручною. Минуло кілька хвилин, перш ніж я згадав мету своїх відвідин.

— Моя королево, я думав, що ви могли б навчитися кількох ігор, у які грають в Оленячому замку. Тоді ви змогли б приєднатися до розваг інших людей.

— Можливо, не цим разом, — ласкаво промовила вона. — Коли ми з тобою захочемо розважитися, тоді, якщо бажаєш, навчиш мене якоїсь гри. Але тільки з цієї причини. Я виявила, що давні прислів’я правдиві. Можна відійти від своєї суті настільки, наскільки дозволить зв’язок. Аж доки він не розірветься або не відтягне назад. Мені пощастило. Мене відтягло назад. Я ще раз повернулася до себе справжньої, Фітце Чівелрі. Саме це ти й відчуваєш.

— Я не розумію.

Вона усміхнулася:

— Ти й не мусиш.

Вона знову замовкла. Мала Розмері відійшла й сіла біля каміна. Узяла свою грифельну табличку та крейду, наче щоб погратися. Навіть ця дитина, зазвичай весела, сьогодні здавалася спокійною. Я обернувся до Кеттрікен і чекав. Але вона тільки сиділа, дивлячись на мене, із задумливою усмішкою на обличчі.

За хвилину чи дві я спитав:

— Що ми робимо?

— Нічого, — відповіла Кеттрікен.

За її прикладом, я замовк. Через довгий час вона зауважила:

— Наші амбіції та завдання, які ми собі ставимо, рамки, які намагаємося нав’язати світові, — це не що інше, як тінь дерева, кинута на сніг. Вона зміниться, коли пересунеться сонце, її проковтне ніч, вона гойдається разом із вітром, а коли зникне снігова гладінь, лежатиме, спотворена, на нерівній землі. Але дерево існуватиме й надалі.