Королівський убивця - Робін Хобб

Я не сподівався застати Веріті в її робітні, і так воно й було. Він, як зазвичай, був у своїх корабельних ангарах. Я залишив звістку з Чарімом, прохаючи, щоб він мене покликав, коли Веріті матиме вільний час. Затим, постановивши дотриматися того, що підказав мені Чейд, повернувся до своєї кімнати. Потім, узявши з собою гральні кості та віщувальні палички, вирушив до кімнат королеви.

Я вирішив навчити її певних азартних ігор, які любили дами та панове, сподіваючись розширити так коло її розваг. Ще я сподівався, хоч не надто, що ці ігри заохотять її до більшої участі у світському житті й тим самим привчать менше покладатися на моє товариство. Її похмурий настрій почав мене обтяжувати, так що не раз я від усього серця прагнув бути якомога далі від неї.

— Спершу навчи її шахрувати. Ти просто скажи, що в цю гру саме так і грають. Розкажи їй, що правила дозволяють шахрувати. Трохи вправності рук, легеньких трюків, і обчистить Регалові кишені раз чи два, перш ніж він посміє її запідозрити. А що він тоді зможе зробити? Звинуватить пані Оленячого замку в шахрайстві при грі в кості?

Блазень, звичайно. Біля мого ліктя, по-дружньому виступає при моєму боці, свій щурячий посох легко спер на плече. Я не подав виду, але він зрозумів, що знову застав мене зненацька. В його очах блиснуло задоволення.

— Думаю, що наша королева-в-очікуванні могла б неприхильно прийняти таку науку. Чого б тобі не піти зі мною, щоб трохи підняти їй настрій? Я відкладу кості, а ти трохи для неї пожонглюєш, — запропонував я.

— Жонглювати для неї? Змилуйся, Фітце, я таке роблю цілий день, а ти вбачаєш у цьому лише моє блазнювання. Бачиш мій труд і вважаєш, що це гра, тим часом я бачу твій труд і як серйозно ти граєш в ігри, вигадані кимсь іншим. Прийми підказку блазня. Навчи леді грати не в кості, а в загадки, і ви обоє порозумнішаєте.

— Загадки? Це гра з Бінтауна, ні?

— Цими днями в Оленячому замку геть усі в неї грають. Розгадай, якщо зможеш. Як покликати когось, імені якого ніхто не знає?

— Я ніколи не був добрим у цій грі, блазню.

— І ніхто інший із твоїх кревних, наскільки я знаю. То розгадай таке. Що має крила в сувої Шрюда, вогненний язик у книжці Веріті, срібні очі в Реллтаунському пергаменті та золоті луски на шкірі у твоїй кімнаті?

— Це загадка?

Він із жалем на мене глянув.

— Ні. Загадка — це те, що я тобі спершу загадував. Це Старійшина. А перша загадка така: як його покликати?

Я вповільнив кроки. Глянув на нього пильніше, але його очі завжди тяжко було піймати.

— Це загадка? Чи серйозне питання?

— Так. — Блазень був серйозним.

Я зупинився на половині кроку й сердито глянув на нього. Замість відповіді він ткнувся носом у ніс щура на своєму посоху. Обидва вони щирилися.

— Бачиш, Щурику, він знає не більше, ніж його дядько чи дід. Ніхто з них не знає, як покликати Старійшину.

— Скіллом, — імпульсивно сказав я.

Блазень дивно глянув на мене:

— Ти це знаєш?

— Здогадуюся.

— Чому?

— Я не знаю. Тепер, поміркувавши, я не думаю, що це так. Король Вайздом далеко мандрував, щоб знайти Старійшин. Якби він міг просто поскіллити їх, то чого так не вчинив?

— І справді. Але інколи в імпульсивності є своя істина. Розгадай таке, хлопче. Король живий. І принц теж. Вони обидва скіллери. А де ж ті, що навчалися разом із королем, або ж ті, хто навчався до нього? Як сталося, що забракло скіллерів саме тоді, коли вони так потрібні?

— За мирних часів мало кого навчають. Гален не вбачав потреби в навчанні аж до останнього року. А група, яку він створив… — я раптом замовк, і, хоч коридор був порожнім, зненацька мені розхотілося про це говорити. Я завжди тримав у таємниці те, що розповів мені про Скілл Веріті.

Блазень застрибав і, так стрибаючи, описав довкола мене коло:

— Якщо чобіт не на тебе шитий, то нема терпцю його носити, хоч би хто його пошив, — продекламував він.

Я неохоче кивнув головою.

— Саме так.

— А того, хто це зробив, не стало. Сумно. Так сумно. Сумніше, ніж гаряче м’ясо на столі та червоне вино у твоєму келиху. Але той, кого не стало, був так само кимсь створений.

— Солісіті. Але її теж не стало.

— Ах. Але ж є король Шрюд. І Веріті. Якщо двоє, нею створених, живуть і дихають, то, здається, мусять бути інші. Де ж вони?

Я стенув плечима:

— Відійшли. Постаріли. Померли. Не знаю.

Придушивши свою нетерплячку, я спробував обдумати його питання.

— Сестра короля Шрюда, Меррі. Мати Августа. Можливо, її навчали, але вона давно вже покійна. Шрюдів батько, король Баунті, був останнім, хто мав свою групу. Але з його покоління вже мало хто зостався.

Тут я прикусив язика. Веріті казав мені колись, що Солісіті навчала Скіллу всіх, у кого знаходила талант. Напевне, дехто з них ще живий, вони були б не більш як на десять років старшими від Веріті…

— Мертві, надто багато з них мертві, якщо хтось би мене спитав. Я знаю, — викинув блазень відповідь на моє невисловлене питання. Я тупо глянув на нього. Він показав мені язика й крутнувся в танці. Придивився до свого посоха, любовно погладив щура під підборіддям. — Бачиш, Щурику. Те, що я тобі казав. Ніхто з них не знає. Ніхто не має досить розуму, щоб запитати.

— Блазню, чи ти нічого не можеш сказати просто? — роздратовано крикнув я.

Він зупинився так різко, наче від удару. Посеред піруету торкнувся п’ятами підлоги й застиг, як статуя.

— А як би це допомогло? — серйозно спитав він. — Хіба б ти мене послухав, коли б я прийшов до тебе й розмовляв не загадками? Чи тоді ти зупинишся, замислишся, обміркуєш кожне слово, а потім ще раз обдумаєш усе в себе в кімнаті? Ну гаразд. Спробую. Ти знаєш віршик «Шість мудреців до Джампі прийшли»?

Я кивнув, знову, як зазвичай, збитий з пантелику.

— Продекламуй його мені.

— Шість мудреців до Джампі прийшли, піднялися вгору, а вниз не зійшли, змінилися в камінь, полинувши… — Зненацька той