Королівський убивця - Робін Хобб

— Так, — повторила вона, цього разу звертаючись до мене, — я прийшла… себто мене вибрали, щоб прийти й попросити в тебе заступництва.

Я жестом вказав на її вбрання:

— Я не розумію. Ти вийшла зі сторожі Веріті?

Вона ледь знизала плечима, але я помітив, що питання її втішило:

— Але недалеко зайшла. Сторожа королеви. Значок лисиці. Бач? — Вона відтягла перед короткої білої куртки, притримуючи тугу тканину. Я побачив добру практичну домоткану одежу, а ще вишиту білим лисицю, що гарчала на пурпуровому тлі. Цей пурпур пасував до пурпуру її тяжких вовняних штанів. Широкі холоші штанів було заправлено в халявки чобіт. Її партнер був одягнений подібно. Сторожа королеви. З огляду на пригоду Кеттрікен, цей однострій був доречним.

— Веріті вирішив, що вона потребує власної сторожі? — захоплено спитав я.

Усмішка на обличчі Вістлі ледь потьмяніла.

— Не зовсім так, — наче виправдовувалася вона, а тоді випросталася, ніби маючи намір рапортувати мені. — Ми вирішили, що вона потребує сторожі королеви. Я й інші, що їздили з нею того дня. Ми потім порозмовляли про… все, пізніше. Про те, як вона тоді впоралася. А тоді тут, повернувшись. І як вона сюди приїхала, зовсім сама. Ми розмовляли про те, що хтось повинен добитися дозволу створити її варту. Але ніхто з нас не знав, як до цього братися. Ми знали, що це потрібно, але ж ніхто інший на таке не зважав… а минулого тижня, біля воріт, я чула, як ти дав їм припарки за те, що вона вийшла пішки, сама, і ніхто її не відвів. О, ти добре зробив! Я була в іншій кімнаті і все чула!

Я проковтнув свій протест і коротко кивнув, а Вістлі продовжувала:

— Так. Ну, то ми й зробили. Ті з нас, хто хотів носити біле з пурпуровим, відверто це сказали. Чесний рівний поділ. Урешті-решт пора вже обновити кров, у більшості охоронців Веріті надміру відросли зуби. І вони розслабилися, надто довго сидячи у Твердині. Тож ми переформувалися, підвищивши звання тих, хто давно на це заслужив, коли б було вільне місце, і прийнявши необхідних рекрутів. Усе вийшло ідеально. Новобранці дозволять нам удосконалити наше вміння, коли ми їх навчатимемо. А королева матиме власну варту, коли захоче. Або коли потребуватиме.

— Я розумію, — це мені не зовсім сподобалося. — А яке заступництво потрібне від мене?

— Поясни це Веріті. Скажи королеві, що у неї є власна сторожа, — тихо і просто сказала вона.

— Це відгонить невірністю, — так само просто сказав я. — Солдати з охорони Веріті знімають його кольори, замінивши їх кольорами королеви.

— Дехто може так подумати. Дехто так і казатиме. — Вона прямо глянула на мене, з її обличчя зникла усмішка. — Але ти знаєш, що це не так. Це необхідна річ. Твій… Чівелрі простежив би, щоб вона мала власну варту ще до її приїзду сюди. Але король-в-очікуванні Веріті… ні, тут немає жодної невірності йому. Ми добре йому служили, бо любили його. І далі любимо. Ми, ті, що завжди прикривали його спину, відійшли і знову зібралися, щоб навіть ще краще його стерегти. І це все. Ми вважаємо, що він має добру королеву. Не хочемо, щоб він її втратив. І це вже все. Ми не стали менше його шанувати. Ти це знаєш.

Я знав. І все-таки. Я труснув головою і спробував відсторонитися від її заяви та все обміркувати. Чому я? — обурилася якась моя частка. Потім збагнув, що тоді, втративши панування над собою і вилаявши вартовців, які не охороняли королеву, я сам зголосився добровольцем. Барріч застерігав мене, що я не пам’ятаю свого місця.

— Я порозмовляю з королем-в-очікуванні Веріті. І з королевою, якщо він це схвалить.

Вістлі знову блиснула усмішкою.

— Ми знали, що ти нам це зробиш. Дякую, Фітце.

Швидко відвернулася від мене, а тоді так само швидко напружилася, грізно затанцювавши в бік свого партнера, який неохоче відступив їй поле. Я, зітхнувши, відвернувся від подвір’я. Я думав, що в такий час Моллі приходить по воду та сподівався її побачити. Але її не було, і я розчаровано подався геть. Знав, що не слід мені грати в ці ігри, але не міг опертися спокусі.

Останніх кілька днів я завдавав собі особливих тортур. Забороняв собі глянути на Моллі, але не міг протистояти спокусі тягтися за нею тінню. Отож опинявся в кухні через мить після її відходу, уявляючи, що все ще можу піймати в повітрі слід її пахощів. Або ж засідав увечері у Великій залі, намагаючись знайти місце, де я міг би дивитися на неї, зостаючись непоміченим. Хай яка розвага там відбувалася: виступ менестреля, поета чи лялькаря, або ж люди просто розмовляли, займаючись рукоділлям, — мої очі завжди тягло туди, де могла бути Моллі. Вона здавалася такою серйозною і скромною у своїх темно-синіх спідницях та блузках, а на мене ніколи й не глянула. Завжди розмовляла з іншими замковими жінками, а в рідкісні вечори, коли Пейшенс зволила спуститися, сідала біля неї і так за нею пильнувала, наче мала цим заперечити, що я взагалі існую на світі. Інколи я думав, що наше коротке побачення з нею було тільки сном. Але ввечері я міг повернутися до своєї кімнати та вийняти сорочку, сховану на дні моєї одежної скрині. Коли притуляв її до обличчя, мені здавалося, що вчуваю легенький слід аромату Моллі. Це допомагало мені витримати.

Минули дні, відколи ми спалили перекованих на погребальному вогнищі. Окрім формування варти королеви, наступали й інші зміни як усередині Твердині, так і за її межами. Прибуло двоє інших майстрів-корабелів, без запросин, а з доброї волі, щоб запропонувати своє вміння. Веріті був у захваті. Але ще більше тішилася королева Кеттрікен, бо це їй вони представилися, кажучи, що хочуть послужити. Разом з ними прийшли їхні підмайстри та учні, побільшивши чисельність працівників корабельні. Тепер вогні світилися і перед світанком, і після заходу сонця, а роботи просувалися в карколомному темпі. Тож Веріті постійно був поза замком, а Кеттрікен, коли я до неї зголошувався, здавалася ще більш пригніченою, ніж досі. Даремно я спокушав її книжками чи прогулянками. Переважно вона бездіяльно сиділа при кроснах, з кожним днем стаючи все блідішою і млявішою. Похмурий настрій королеви передався дамам, які їй прислуговували, тож відвідини в її кімнаті були такими ж