Королівський убивця - Робін Хобб

Вона трохи схилилася, щоб глянути мені в обличчя. В її очах була приязнь.

— Думаю, що так, — із зусиллям сказав я.

Вона глянула на мене майже співчутливо.

— Ти зрозумів би, якби перестав намагатися зрозуміти, якби перестав перейматися тим, чому це для мене таке важливе, а просто спробував перевірити, чи ця думка має якусь вартість для твого власного життя. Але я не наказую тобі це робити. Я нікому нічого тут не наказую.

Вона знову сіла, злегка розслабившись, тому здавалося, що її пряма постава цілком природна й не вимагає жодних зусиль. Далі нічого не робила. Просто сіла навпроти мене й розкрилася. Я відчував, як її життя легко торкається мене й обпливає. То був легесенький дотик, і коли б я не мав уже досвіду Скіллу та Віту, то, думаю, нічого б не зауважив. Обережно, так легко, наче випробовуючи міст, зітканий з павутинки, я наклав свої чуття на її.

Вона шукала. Не так, як це робив я, шукаючи певної тварини або читаючи, хто може бути поблизу. Я відкинув слово, яке завжди давав моєму відчуттю. Кеттрікен нічого не шукала своїм Вітом. Як вона казала, це просто буття, але це буття було частиною цілості. Вона зібрала себе воєдино, обмірковувала всі нитки, якими її торкалася велика павутина, і була задоволена. То було лагідне й ніжне діяння, і я ним милувався. За мить я теж розслабився. Глибоко видихнув. Відкрився й повністю розширив свій Віт. Відкинув усіляку обережність, увесь острах, що Барріч мене відчує. Ніколи раніше я не робив нічого, з чим можна б це порівняти. Порухи Кеттрікен були такими делікатними, наче це краплі роси спливали по прядиву павутини. Я був як стримувана греблею повінь, що раптом звільнилася і поспішає наповнити старі річища, переповнити їх і послати водні пальці, аби вони промацали низини.

Нумо полювати! — Це вовк, весело.

У стайнях Барріч відірвався від чищення коневі копита і глянув у порожнечу. Сажка у своїй загородці затупотіла. Моллі знизала плечима і струснула волоссям. Кеттрікен навпроти мене здригнулася і глянула так, наче я заговорив уголос. За мить я був пійманий, захоплений з тисячі сторін, розтягнутий і розширений, безжалісно освітлений. Я відчував усіх, не лише людей з їхніми приходами та відходами, але й кожного голуба, що тріпотів крилами під причілком даху, кожну мишу, що скрадалася, непомічена, за бочками вина, кожну пилинку життя, що насправді ні тепер, ні раніше не була пилинкою, а завжди була вузликом у мережі життя. Нічого самотнього, нічого покинутого, нічого неістотного, нічого незначущого й нічого важливого. Хтось десь заспівав, а тоді замовк. Після цього соло повноголосо озвався хор. Заговорили інші голоси, далекі та невиразні. Що? Прошу? Ти мене кликав? Ти тут? Це сон? Вони хапали мене, наче жебраки, що ловлять перехожого за поли, і раптом я почув, що, коли не відійду геть, розскубуть мене, як розпорюють шматок тканини. Я закліпав очима, знову замикаючись у собі. Зітхнув.

Минула хіба що мить часу. Стільки, скільки займає один подих чи один змиг ока. Кеттрікен запитально глянула на мене. Я вдав, що не помітив цього. Потягся до носа, почухав його. Посовгався на лаві, змінюючи положення.

Знову всівшись, я почекав ще кілька хвилин, тоді зітхнув і знизав плечима, наче просив пробачення.

— Боюся, що не розумію цієї гри, — промовив я.

Мені вдалося викликати її роздратування.

— Це не гра. Ти не мусиш ні розуміти, ні «робити» це. Просто зупини все інше й будь.

Я влаштував показ чергового зусилля. Нерухомо посидів кілька хвилин, потім почав неуважно крутити манжет, аж доки вона не подивилася на мене. Тоді я опустив очі, наче соромлячись.

— Свічка так солодко пахне, — похвалив я її.

Кеттрікен зітхнула.

— Дівчина, яка їх робить, дуже тонко відчуває запахи. Майже вміє перенести мене в мої сади, оточивши їхніми пахощами. Регал приніс мені одну з її свічок із запахом жимолості, а тоді я сама вже шукала її виробів. Вона тут за служницю, не має ні часу, ні засобів, щоб зробити їх більше. Тож я вважаю, що мені поталанило, коли вона пропонує мені їх.

— Регал, — повторив я. Регал розмовляє з Моллі. Достатньо з нею знайомий, щоб знати про її свічки. Це все стиснуло мене кліщами передчуття.

— Моя королево, схоже, я відвертаю вас від ваших справ. Це суперечить моїм бажанням. Чи можу я тепер вас покинути, повернувшись знову, коли ви запрагнете товариства?

— Ця вправа не виключає товариства, Фітце Чівелрі. — Вона сумно глянула на мене. — Може, ти спробуєш знову відпустити себе? Якусь мить я думала… Ні? Що ж, дозволяю тобі піти.

В її голосі я почув жаль і самотність. Тоді вона випросталася. Вдихнула й повільно видихнула. Я знову відчув, як її свідомість тремтить у мережі. «Вона має Віт, — подумав я. — Не сильний, але має його».

Я тихо вийшов з її кімнати. Трохи кумедно було думати, що сказав би на це Барріч, якби дізнався. Куди менш кумедним було усвідомлення, що я можу насторожити її, сягаючи назовні Вітом. Я подумав про нічні полювання з вовком. Чи не почне невдовзі королева нарікати на дивні сни?

Мене охопила холодна впевненість. Мене можуть викрити. Я дуже довго був надто необережним. Знав, що Барріч відчуває, коли я використовую Віт. А якщо й інші таке можуть? Мене звинуватили б у тваринній магії. Я твердо відновив своє рішення. Завтра це зроблю.

Розділ 11

Самотні вовки

Блазень назавжди зостанеться однією з найбільших таємниць Оленячого замку. Можна навіть сказати, що про нього не відомо нічого. Його походження, вік, стать і раса були предметом здогадів. Найдивнішим було те, як настільки публічна персона зберегла таку ауру приватності. Питання, що стосуються блазня, завжди будуть численнішими за відповіді. Чи він колись володів якимись містичними силами, якимись знаннями, якоюсь магією, чи це тільки завдяки його швидкому розуму та гострому язику здавалося, наче він знає все ще до того, як воно настане? Якщо він і не знав майбутнього, то справляв таке враження, а завдяки своїй тихій передбачливості спонукав багатьох з нас допомогти йому формувати майбутнє так, як він вважав це за належне.

Біле на білому. Вухо здригнулося, і цей хвилинний рух виявив усе інше.

Ти бачиш? — підказав я йому.

Я чую.

Я бачу. — Я перевів очі в бік