Королівський убивця - Робін Хобб

Спускався холод, морозячи землю і мої кості. Ми знайшли плащ, одубілий від морозу, але я струснув його й накинув на себе. Не намагався його застебнути, тримаючи подалі від місця укусу. Попри поранене передпліччя, мені вдалося натягти рукавички.

— Краще ходімо, — тихо сказав я йому. — Коли повернемось додому, я займуся очищенням та перев’язкою наших ран. Але спершу треба туди дістатися й зігрітися.

Я відчув його згоду. Коли ми рушили, він ішов не позаду, а поруч зі мною. Один раз він підняв носа і глибоко втягнув свіже повітря. Подув холодний вітер. Почав падати сніг. І це все. Його ніс повідомив мене, що можна вже не боятися перекованих. Повітря було чистим, якщо не зважати на сморід тих, позаду нас, але й він уже зникав, перетворюючись на сморід стерва, змішуючись із запахом лисів-стерв’ятників.

Ти помилявся, — зауважив він. — Жоден з нас добре не полює наодинці. — Хитре задоволення. — Чи ти думаєш, що впорався б, доки не з’явився я?

— Вовк не створений для самотнього полювання, — сказав я йому, намагаючись зберегти гідність.

Він показав мені язика.

Не бійся, маленький брате. Я буду з тобою.

Ми йшли крізь хрусткий білий сніг, повз голі чорні дерева. Уже недалеко від дому, — втішав він мене. Ми шкутильгали вперед, і я відчував, як його сила змішується з моєю.

Був майже полудень, коли я став у дверях кімнати карт Веріті. Моє передпліччя було щільно перев’язане і майже непомітне в широкому рукаві. Сама рана була не так тяжкою, як болючою. Укус між плечем і шиєю не так уже й легко приховати. Там було вирвано шматок тіла і рана сильно кровоточила. Коли вчора ввечері я розглядав це місце у дзеркалі, то мало не зомлів. Очищення рани спричинило ще більшу кровотечу, я втратив якусь частку свого тіла. Однак якби не втрутився Нічноокий, то від мене відкусили б куди більше. Не можу навіть пояснити, як неприємно було про це думати. Мені вдалося закрити рану, але не надто добре. Я високо підтягнув сорочку й закріпив її так, щоб приховати перев’язку. Сорочка терлася об рану, викликаючи біль, але затуляла її. Я, хвилюючись, постукав у двері й прокашлявся, коли вони відчинилися.

Чарім сказав мені, що Веріті немає. Мав стривожені очі. Я намагався не ділити з ним цієї тривоги.

— Мабуть, не може зоставити своїх корабелів при роботі?

Чарім похитав головою на мій жарт.

— Ні. Він угорі, у своїй вежі, — коротко сказав старий слуга. Я відвернувся, а він тим часом повільно зачиняв двері.

Що ж, Кеттрікен казала мені те саме. Я намагався забути цю частку нашої розмови. Страх заповзав у мене, коли я підходив до тих сходів. Веріті не мав причини йти до вежі. Звідти він скіллив улітку, коли погода була доброю, а пірати шарпали наше узбережжя. Не було причини йти туди взимку, особливо в такий вітер і сніг, як сьогодні. Жодної причини, крім жахливого притягання самого Скіллу.

Я теж відчував цю спокусу, — нагадав я собі, зціплюючи зуби й розпочинаючи довгий підйом на вершину. Якийсь час я знав сильний приплив радісної енергії Скіллу. Подібно до згустку пам’яті давнього болю, до мене повернулися слова майстра Скіллу Галена: «Якщо ти слабкий, — погрожував він нам, — якщо тобі бракує зосередження й дисципліни, якщо ти собі потураєш і схильний до приємностей, то не станеш володарем Скіллу. Радше навпаки — це Скілл стане твоїм володарем. Тренуйся у відмові від усіляких задоволень, відкидай усі слабості, що тебе спокушають. І якщо будеш міцним, наче сталь, можливо, будеш готовим протистояти спокусі Скіллу й подолати її. Якщо піддасися, то станеш великою дитиною, що бездумно пускає слину». Потім він нас тренував, вдаючись до таких обмежень і покарань, що переходили всі розумні межі. І все-таки, зіткнувшись із радістю Скіллу, я не вважав її дешевим задоволенням, про яке нам казав Гален. Навпаки, то був той самий приплив крові й биття серця, які інколи мені дарувала музика або несподіваний політ яскравого фазана в осінньому лісі й навіть задоволення від досконалого стрибка коня через складну перешкоду. Це така мить, коли всі речі набувають рівноваги, перетворюються і збираються разом так бездоганно, як птахи, що обертаються в польоті. Таку радість дає Скілл, але не на мить. Вона триває стільки, скільки людина спроможна підтримувати її, і стає сильнішою та чистішою, зростаючи разом із людською здатністю до витонченого Скіллу. Принаймні так я вірив. Мої здібності до Скіллу були назавжди пошкоджені у змаганні волі з Галеном. Ментальні захисні стіни, які я збудував, були такими, що навіть хтось настільки сильний, як Веріті, не завжди міг до мене дістатися. Тим часом моя власна спроможність дістатися когось поза цими стінами стала такою ж непередбачуваною, примхливою та непостійною, як полохливий кінь.

Я зупинився перед дверима Веріті. Глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув, проганяючи геть затьмарення духу. Що сталося, те сталося, той час проминув. Нема сенсу про це думати. За своїм давнім звичаєм, я ввійшов без стуку, щоб шум не перервав зосередження Веріті.

Він не мав скіллити, але робив це. Перехилився через парапет, хоч віконниці на вікнах були відкриті. У всій кімнаті віяв вітер, сніг кружляв, осідаючи краплями на його темному волоссі, темно-синій сорочці та каптані. Він глибоко й рівномірно дихав, у ритмі середньому між дуже глибоким сном і переведенням віддиху під час відпочинку після бігу. Здавалося, що він мене не помічає.

— Принце Веріті? — тихо сказав я.

Принц обернувся до мене, а його погляд сяйнув, як тепло, як світло, війнув, як вітер, мені в обличчя. Він увійшов у мене Скіллом з такою силою, що я почувався наче вигнаним з себе самого, його свідомість оволоділа моєю настільки повно, що на мене в ній уже не зосталося місця. Якусь мить я тонув у Веріті, а тоді він зник, відступаючи так швидко, що я зостався, здригаючись і задихаючись, як риба, покинута високою хвилею. Одним кроком він опинився біля мене, підхопив за плече і втримав на ногах.

— Вибач, — виправдовувався він. — Я не сподівався на тебе. Ти застав мене зненацька.

— Я мав постукати, мій принце, —