Королівський убивця - Робін Хобб

Я бачу! — Він стрибнув, кролик рвонувся, а Вовчук, грузнучи у снігу, погнався за ним. Кролик легко мчав по невтоптаному снігу, тимчасом як Вовчуку доводилося провалюватися, кружляти й перестрибувати через замети. Невловимий кролик тікав: туди, сюди, довкола дерева, довкола купи кущів, в ожину. Чи там він і сховався? Вовчук з надією принюхався, але густі колючки змусили його відвести свого вразливого носа.

Втік, — сказав я йому.

Ти певний? Чого ти мені не допоміг?

Я не можу полювати на м’якому снігу. Мушу підкрастися і стрибнути лише тоді, коли достатньо одного стрибка.

Ага. — Просвітління. Здогад. — Нас двоє. Ми повинні полювати в парі. Я можу почати полювання й погнати його до тебе. Ти маєш бути готовим вистрибнути і впіймати його за шию.

Я поволі похитав головою.

Ти мусиш навчитися полювати сам, Вовчуче. Я не завжди буду з тобою розумом чи тілом.

Вовк не створений для самотнього полювання.

Можливо, й ні. Але багато хто так робить. Як хочеш. Проте я не хотів, щоб ти починав із кроликів. Ходімо.

Він ішов за мною по п’ятах, настільки задоволений, що дозволив мені вести. Ми покинули Твердиню ще до того, як небеса посіріли від зимового світла. Тепер вони височіли над нами, блакитні та відкриті, ясні й холодні. Слід, яким ми йшли одне за одним, був нічим іншим, як невеликим заглибленням у глибокому снігу. За кожним кроком я провалювався по коліна. Ліс довкола нас був оповитий зимовою тишею, яку переривав лише нечастий зліт малої пташки чи далеке каркання ворони. То був відкритий ліс, переважно молодняк, зрідка гіганти, які вціліли від пожежі, що очистила цей схил. Влітку тут було добре пасовище для кіз. Їхні гострі малі копитця перетинали стежку, якою ми йшли. Вона вела до простої кам’яної хатини, ветхої загороди й кошари для кіз. Це все використовувалося лише влітку.

Вовчук був захоплений, коли я прийшов по нього цього ранку. Він показав мені свою окружну стежку, якою можна було прослизнути повз варту. Вона вела крізь старі ворота для худоби, давно замуровані. Якийсь зсув ґрунту став причиною того, що камінь і розчин, який тримав його вкупі, зсунулися, утворивши щілину, достатньо широку, щоб він у неї протиснувся. Зі втоптаного снігу я здогадався, що він часто з неї користав. Опинившись поза мурами, ми, наче привиди, відійшли від Твердині, рухаючись, як тіні, у тьмяному світлі зірок та місяця на білому снігу. Коли ми вже були на безпечній відстані від Твердині, Вовчук перетворив нашу експедицію на практику з вистежування: біг попереду, залягав у засідці, тоді вистрибував і діставав мене розчепіреною лапою чи гострим щипком зубами, а потім відбігав широким колом, щоб напасти на мене ззаду. Я дозволив йому гратися, втішаючись напругою, яка мене зігрівала, так само як чистою радістю бездумного борюкання. Але я стежив, щоб ми постійно рухалися вперед, отож коли нас застали світло й сонце, ми вже відійшли на багато миль від Оленячого замку, опинившись на території, яку взимку мало хто відвідував. Те, що я помітив білого кролика на білому снігу, було чистим везінням. Для його першого сольного полювання я планував куди скромнішу дичину.

Чого ми сюди прийшли? — вимогливо спитав Вовчук, тільки-но ми побачили хатину.

Полювати, — просто відповів я. Зупинився на певній відстані. Молодий вовк опустився біля мене, чекаючи. — Ну, далі, — сказав я йому. — Шукай якогось сліду дичини.

О, це гідне полювання. Шукати якісь рештки в людському лігві. — Погордливо.

Не рештки. Іди й подивись.

Він рушив уперед і повернув у бік хатини. Я дивився, як він іде. Наші спільні полювання уві сні багато чого його навчили, але тепер я хотів, щоб він полював цілком незалежно від мене. Не сумнівався, що він зуміє. Навіть дорікав собі, що вимагаю доказу цього лише для того, щоб далі зволікати.

Вовчук рухався крізь засніжений чагарник, доки це було можливим. Обережно підійшов до хати, вуха нашорошені, ніс нюшить. Старі рештки. Люди. Кози. Холод і порожнеча. — На мить завмер, а тоді ступив на крок уперед. Тепер його рухи були виваженими й точними. Вуха вперед, хвіст випростаний, увесь — пильність і зосередженість. МИША! Стрибнув і схопив її. Труснув головою, швидко клацнув зубами й підкинув тваринку в повітря. Піймав її знову. Миша! — радісно сповістив він. Ще раз підкинув мертве тільце, сам підвівся, став на задні лапи й затанцював. Знову обережно піймав малими передніми зубами, знову підкинув. Я послав йому промені гордості та схвалення. Коли він удосталь награвся своєю здобиччю, з миші зосталася лише мокра купка хутра. Він лигнув її одним ковтком і повернувся до мене.

Миші! Їх там сила-силенна. Усюди в хатці їхній запах і сліди.

Я так і думав, що їх там багато. Пастухи нарікають, що миші захопили це місце і псують їхні припаси влітку. Я здогадувався, що вони тут і зимуватимуть.

Напрочуд товста, як на цю пору року, — висловив свою думку Вовчук і знову побіг, стрибаючи. Полював із гарячковим ентузіазмом лише доти, доки не втамував голод. Тепер настала моя черга підійти до хатини. Хисткі дерев’яні двері присипало снігом, але я відчинив їх. Усередині було похмуро. Крізь солом’яну стріху сіявся сніг і смугами й пасмами лягав на замерзлу долівку. Я побачив примітивне вогнище з димарем і гачком для казанка, а також меблі: стілець і дерев’яну лавку. Біля вогнища залишилося трохи дров, тож я взяв їх і обережно розпалив вогонь на почорнілих каменях. Я не дав вогню розгорітися: і такого невеликого достатньо було, щоб зігрітися й розморозити хліб та м’ясо, які я спакував собі в дорогу. Вовчук підійшов скуштувати, радше для компанії, ніж через голод. Ліниво оглянув обстановку хатки.

Багато мишей!

Знаю, — завагався я, а затим змусив себе додати: Ти тут не голодуватимеш.

Він різко підняв носа від кутка, який саме обнюхував. Ступив кілька кроків у мій бік, тоді зупинився, стоячи на негнучких лапах. Його очі зустрілися з моїми й так застигли. У їхній темряві чаїлася дикість. Ти мене тут покидаєш.

Так. Тут багато їжі. Я невдовзі повернуся, аби впевнитися, що все гаразд. Думаю, що все буде добре. Ти навчишся полювати сам. Спершу на мишей, потім на більшу здобич…

Ти мене зраджуєш. Ти зраджуєш зграю.

Ні. Ми не зграя. Я відпускаю тебе на волю, Вовчуче. Ми стаємо надто близькими. Для нас обох