Королівський убивця - Робін Хобб

мені нагадувала. Її бліде волосся раптом стало золотим проти зеленого плаща, який вона мала на собі, губи почервоніли, а щоки порожевіли, наче троянди, що знову тут розквітнуть. Її очі спалахували, як блакитні самоцвіти, коли вона видобувала черговий скарб, скрикуючи над ним. На противагу їй, її темноволосі леді, з очима чорними або карими, були закутані та закриті від зимового холоду. Вони стояли тихо, погоджуючись зі своєю королевою і втішаючись її радістю, але також потираючи змерзлі пальці або ж щільніше закутуючись у плащі, щоб захиститися від вітру. Я подумав, що Веріті мав би побачити її такою, у блиску запалу та життя. Тоді неодмінно б покохав. Її життєва снага палала, як у нього, коли він полював або їздив верхи. Колись.

— Тут, звичайно, досить мило, — зважилася сказати одна з дам. — Але дуже холодно. І мало що можна зробити, доки сніг не розтане, а вітер не полагіднішає.

— Ох, але ж ви помиляєтесь! — скрикнула королева Кеттрікен. Голосно засміялася, підводячись від своїх скарбів, і знову пішла до центру майданчика. — Сад починається в серці. Завтра я мушу змести сніг та лід із вершини вежі. А тоді слід розставити всі ці лави та статуї. Але як? Як спиці в колесі? Як чудовий лабіринт? За правилами, виходячи з розміру й теми? Існують тисячі способів упорядкувати їх, і я мушу поекспериментувати. Чи, можливо, мій пан згадає і розповість мені, як тут було колись. Тоді я зможу повернути йому сад його дитинства!

— Завтра, королево Кеттрікен. Небо потемніло, і холоднішає, — порадила леді Модесті. Я бачив, як тяжко було літній жінці підніматися вгору та стояти на морозі. Але вона приязно всміхалася, кажучи: — Можливо, я зуміла б вам сьогодні розповісти, що пам’ятаю з цього саду.

— Справді? — скрикнула Кеттрікен і стиснула руки жінки своїми долонями. Усмішка, якою вона обдарувала леді Модесті, була як благословення.

— Це буде для мене радістю.

І на цих словах ми почали повільно спускатися з даху. Я йшов останнім. Зачинив за собою двері й на мить зупинився, даючи змогу очам звикнути до темряви у вежі. Унизу піді мною підстрибували свічки: це всі інші спускалися вниз. Подумки я благословив пажа, який здогадався збігати і принести свічки. Пішов повільніше, уся моя рука, від вовчих укусів до місця, розсіченого мечем, жахливо пульсувала. Я подумав про радість Кеттрікен і тішився з неї, хоча й почувався винуватим, знаючи, на якому хисткому фундаменті збудовано цю радість. Веріті з полегшенням пристав на мою намову віддати сад Кеттрікен, але це не мало для нього такого значення, як для неї. Вона накинеться на цей проект, начеб мала спорудити храм їхньому коханню. Я сумнівався, чи завтра Веріті навіть згадає, що так її обдарував. Спускаючись сходами, я почувався одночасно і зрадником, і дурнем.

Я пішов вечеряти з думкою, що волів би бути сам. Тож поминув залу й натомість подався до кімнати при кухні, де їли вартовці. Там я зустрів Барріча й Гендза за спільною трапезою. Вони запросили мене приєднатися до них, а я не міг відмовитися. Та коли сів, усе йшло так, наче мене там і не було. Вони не виключали мене з розмови. Але розмовляли про життя, яке я вже з ними не ділив. Численні подробиці того, що відбувалося у стайнях та пташиних клітках, тепер від мене вислизали. Вони обговорювали проблеми з упевненою жвавістю людей, які зблизька знають тему. Я дедалі частіше помічав, що підтакую їхнім словам, але сам нічого не додаю до розмови. Вони добре розумілися. Барріч не розмовляв із Гендзом зверхньо. Але той не приховував поваги до чоловіка, якого беззаперечно вважав своїм начальником. За недовгий час Гендз багато навчився від Барріча. Минулої осені він залишив Оленячий замок як простий стаєнний хлопець. Тепер зі знанням справи говорив про яструбів та собак і поважно розпитував Барріча про добір плідників при розведенні коней. Коли вони встали, щоб вийти, я ще не закінчив їсти. Гендз турбувався через собаку, якого сьогодні хвицнув кінь. Побажали мені доброго вечора й далі розмовляли між собою, виходячи у двері.

Я сидів мовчки. Крім мене, були там інші люди, вартовці й солдати, що їли, пили та розмовляли. Приємні відголоси розмови, стукіт ложок об край горщика, глухий звук, з яким хтось відрізав клин від кружала сиру, були наче музика. У кімнаті пахло їжею та людьми, дровами, що горіли у вогнищі, розлитим пивом і розкішною душениною, яка побулькувала на вогні. Я мав почуватися задоволеним, а не схвильованим. Чи сумним. Чи самотнім.

Брате?

Вже йду. Зустрічай мене біля старого свинарника.

Нічноокий полював далеко. Я прийшов першим, стояв у темряві й чекав його. У моїй торбині був горщик з маззю, а ще я приніс торбину кісток. Довкола вирував сніг, нескінченний танець зимових іскор. Мої очі вдивлялися в темряву. Я відчував його, знав, що він близько, та все-таки він зумів вистрибнути й застати мене зненацька. Був милосердним, обійшовся тим, що куснув і потрусив моє здорове зап’ястя. Ми ввійшли до хатки. Я запалив недогарок свічки й оглянув його плече. Минулого вечора я був втомленим і страждав від болю, отож зі втіхою побачив, що зробив добру роботу: обстриг при самій шкірі густу шерсть і підшерсток довкола розрізу й витер рану чистим снігом. Вона вже вкрилася грубим темним струпом. Сьогодні ще трохи кровоточила, але не надто. Я наклав солідний шар мазі. Нічноокий ледь скривився, але піддався моїм маніпуляціям. Затим відвернув голову й обнюхав змазане місце.

Гусячий жир, — зауважив він і почав його лизати. Я дозволив йому це. Ніщо в мазі йому не зашкодить, а його язик краще втре її в рану, ніж мої пальці.

Ти голодний? — спитав я.

Не дуже. Біля старої стіни багато мишей. — Тоді, занюхавши запах принесеної мною торбини: — Але трохи яловичини або дичини ще поміститься.

Я викинув йому купу кісток, і він рвонувся вниз. Обнюхав їх, а тоді вибрав м’ясистий суглоб і заходився його обгризати. Скоро полюємо? — Він показав мені перекованих.

Ще день чи два. Щоб наступного разу я міг утримати меча.

Я тебе не винувачу. Коров’ячі зуби — не зброя. Але не чекай надто довго.

Чому?

Бо я їх сьогодні бачив. Безглуздих. Знайшли здохлого від морозу оленя на березі струмка і тепер їдять його. Брудне, смердюче м’ясо, а вони їдять. Але воно їх ненадовго затримає. Завтра підійдуть ближче.