Королівський убивця - Робін Хобб

— Бодай порозмовляй зі мною, — благав я Моллі, але озвалася Пейшенс.

— Фітце Чівелрі, так не годиться. Припини негайно.

— Не годилося, було немудрим, недопустимим, коли мій батько покохав вас. Але він не вагався. Здогадуюся, що він почувався тоді так само, як я зараз. — Я не відводив погляду від Моллі.

Це так здивувало Пейшенс, що дало мені мить тиші. Але Моллі відклала своє шиття й підвелася. Відступила, а коли стало зрозуміло, що я мушу або її відпустити, або ж розірвати тканину її спідниці, я її випустив. Звільнившись від мене, вона відійшла.

— Чи міледі Пейшенс вибачить мені цього вечора?

— Безсумнівно, — відповіла Пейшенс, але її голос зовсім не був безсумнівним.

— Якщо ти підеш, мені нічого не зостанеться. — Я знав, що це звучить надто драматично. І все ще стояв навколішках біля її крісла.

— Якщо я залишуся, тобі теж нічого не зостанеться, — спокійно промовила Моллі, знімаючи фартушок та вішаючи його на гачку. — Я служниця. Ти молодий шляхтич із королівського роду. Між нами нічого не може бути. Я зрозуміла це за останні кілька тижнів.

— Ні. — Я підвівся й підійшов до неї, але заборонив собі її торкнутися. — Ти Моллі, а я Новачок.

— Може. Колись, — погодилася Моллі. Тоді зітхнула. — Але не зараз. Не робіть це для мене ще складнішим, пане. Дайте мені спокій. Мені нікуди піти. Я мушу залишатися тут і працювати, принаймні доки не зароблю достатньо… — Раптом вона труснула головою. — Добраніч, міледі. Добраніч, Лейсі. Добраніч, пане.

Вона відвернулася від мене. Лейсі стояла непорушно. Я помітив, що вона не відчинила дверей Моллі, але Моллі так і не зупинилася. Двері за нею щільно зачинилися. У кімнаті запанувала страшна тиша.

— Що ж, — зрештою перевела дух Пейшенс. — Я рада, що принаймні одне з вас має якийсь глузд. Що за біда тебе опосіла, Фітце Чівелрі, щоб прийти сюди й напасти на мою покоївку?

— Це кохання мене опосіло, — відверто сказав я. Впав у крісло й охопив голову руками. — Це мене опосіла мука від самотності.

— Тому ти сюди й прийшов? — голос Пейшенс звучав дуже ображено.

— Ні. Я прийшов до вас. Не знав, що вона тут. Але, коли її побачив, воно просто мене здолало. Це правда, Пейшенс. Я так далі не можу.

— Що ж, краще б ти міг, бо доведеться, — слова були твердими, але вона зітхнула, промовляючи їх.

— Чи Моллі казала про це… про мене? Вам. Я мушу знати. Прошу. — Я розбив їхнє мовчання й обмін поглядами. — Вона справді хоче, щоб я її облишив? Вона так мною гордує? Хіба ж я не робив усього, що ви від мене вимагали? Я чекав, Пейшенс. Уникав її, намагався не розмовляти з нею. Але коли ж це закінчиться? Чи це такий ваш план? Тримати нас нарізно, доки ми не забудемо одне про одного? Це не спрацює. Я не дитина, а вона не іграшка, яку ви від мене ховаєте, доки моєї уваги не привернуть інші розваги. Це Моллі. А вона — моє серце, і я не дозволю їй піти.

— Боюся, що ти мусиш, — тяжко промовила Пейшенс.

— Чому? Вона вибрала іншого?

Пейшенс відмахнулася від моїх слів, наче від дзижчання комахи.

— Ні. Вона не легковажна, аж ніяк. Вона розумна і працьовита, чутлива й сильна духом. Я розумію, чому ти віддав їй своє серце. Але вона теж має свою гордість. Моллі бачить те, чого ти не можеш збагнути. Ви походите з настільки далеких одне від одного місць, що неможлива жодна зустріч посередині. Навіть коли б Шрюд погодився на цей шлюб, що дуже сумнівно, як би ви жили? Ти ж не можеш покинути Твердиню, спуститися до міста і працювати у свічній крамничці. І знаєш, що не можеш. А чи тішило б Моллі її життя, якби ти затримав її тут? Попри всі її цноти, люди, що добре її не знають, бачили б лише різницю вашого становища. Її вважали б лише забавкою низьких пристрастей, які ти собі дозволив. «Ох, бастард накинув оком на покоївку своєї мачухи. Видно, один зайвий раз затис її в кутку, а тепер мусить платити за музику». Ти знаєш, про що я.

Я знав.

— Мені байдуже, що казали б люди.

— Ти, може, це й витримав би. А що Моллі? А що ваші діти?

Я мовчав. Пейшенс глянула на свої руки, безчинно складені на колінах.

— Ти молодий, Фітце Чівелрі, — дуже тихо, дуже заспокійливо промовила вона. — Я знаю, що зараз ти цьому не повіриш. Але ти можеш зустріти іншу. Ближчу до тебе становищем. І вона теж може. Вона заслуговує шансу на щастя. Можливо, тобі слід відступити. Дай собі рік чи близько того. І якщо твоє серце не зміниться, то що ж…

— Моє серце не зміниться.

— Боюся, що її теж, — відверто сказала Пейшенс. — Ти їй небайдужий, Фітце. Не знаючи, хто ти насправді, вона віддала тобі серце. Оце й усе, що вона мені сказала. Я не хочу розкривати її зізнань мені, але якщо ти чинитимеш так, як вона просить, і облишиш її, то вона сама ніколи тобі цього не скаже. Тож я казатиму і сподіваюся, що ти не звинуватиш мене за біль, якого я мушу тобі завдати. Вона знає, що це неможливо. Вона не хоче бути служницею, що вийшла за шляхтича. Не хоче, щоб її діти були дочками чи синами замкової служниці. Отож вона заощаджує той дріб’язок, який я можу їй заплатити. Купує віск, пахощі, далі займається своїм ремеслом, найкраще, як може. Вона збирається заощадити досить, щоб розпочати все спочатку, у своїй власній крамничці. Це не так швидко станеться. Але така її мета, — Пейшенс замовкла. — Вона не бачить місця для тебе в такому житті.

Я довго сидів, міркуючи. Ні Лейсі, ні Пейшенс не озивалися. Під час нашої мовчанки Лейсі повільно поралася, заварюючи чай. Увіпхнула чашку мені в руки. Я звів очі та спробував їй усміхнутися. Обережно відставив чай.

— Ви з самого початку знали, що до цього дійде? — спитав я.

— Я цього побоювалася, — просто сказала Пейшенс.