Королівський убивця - Робін Хобб

Вона була маленька. Гладеньке чорне волосся й темні очі. Найжахливіше те, що її маленьке тільце ще було теплим і пружним. Я взяв її на коліна й відгорнув волосся з її личка. Дрібненьке личко, ще дитячі зуби. Круглі щічки. Смерть ще не затуманила їй погляду, очі, що втупилися в мої, здавалися вкрай здивованими. Її маленькі ручки були пухкенькими, м’якими й покритими смугами крові, що витекла з укусів на раменах. Я сидів на снігу з мертвою дитиною на колінах. От як це воно: почувати дитину в своїх обіймах. Така маленька й така тепла… колись. Така непорушна. Я схилив голову над її гладеньким волоссям і заридав. Раптово мене прошив неконтрольований дрож. Нічноокий нюхнув мою щоку й заскавулів. Сильно штовхнув мене у плече, і зненацька я зрозумів, що закрився від нього. Заспокійливо погладив його, але не міг відкрити свій розум ні йому, ні комусь іншому. Він знову заскавчав, і нарешті я почув тупіт копит. Він лизнув мою щоку, вибачаючись, а затим щез у лісі.

Я, хитаючись, звівся на ноги, усе ще тримаючи дитину. З узгір’я наді мною з’їжджали вершники. Попереду Веріті на своєму вороному, за ним Барріч, Блейд і з півдюжини інших. О жах, була з ними жінка у грубій одежі, сиділа на коні позаду Блейда. Голосно крикнула, побачивши мене, швидко зсунулася з коня і побігла в мій бік, простягаючи руки до дитини. Я не міг витримати страшного світла надії та радості на її обличчі. Її очі на мить змірилися з моїми, і я побачив, як усе на її обличчі помирає. Вона вихопила свою дівчинку з моїх рук, припала до вже захололого личка, до зламаної шийки та закричала. Її розпач затопив мене, як хвиля, змів мої захисні стіни, поніс мене за нею. Крик не затихав.

Я все ще чув його, коли через кілька годин сидів у кабінеті Веріті. Я тремтів разом із вібруванням цього звуку, здригаючись від неконтрольованих довгих судом. Мене роздягли до пояса й посадили на стільці перед вогнем. Цілитель розвів вогонь, а мовчазний, наче камінь, Барріч усував соснові голки та бруд з подряпин на моїй шиї.

— Це й це — не свіжа рана, — зауважив він якоїсь миті, вказавши другу рану на моєму плечі. Я нічого не сказав. Узагалі був неспроможний говорити. Біля нього, у мисці з гарячою водою, набухали сушені квіти ірису, плавало трохи болотного мирту. Він змочив у воді шматок тканини і протер синці на моїй горлянці.

— Коваль мав великі руки, — зауважив він уголос.

— Ти його знав? — спитав цілитель, повертаючись, щоб глянути на Барріча.

— Нема про що й говорити. Я бачив його раз чи два, на Весняне свято, коли деякі купці з околиці приїжджали до міста зі своїми товарами. Він привозив гарні срібні прикраси до упряжі.

Вони знову замовкли. Барріч повернувся до своєї праці. Кров, яка забарвила теплу воду, переважно не була моєю. Крім численних синців і болючих м’язів, я обійшовся подряпинами та величезною ґулею на лобі. Дуже соромився того, що не поранений. Маленька дівчинка померла, я мусив бути бодай пораненим. Не знаю, чому ця думка мала для мене таке значення. Бачив, як Барріч припасовує доладну білу перев’язку на моєму плечі. Цілитель приніс мені горнятко чаю. Барріч узяв його, замислено понюхав, а тоді передав мені.

— Я дав би менше валер’янки, — сказав він чоловікові. Цілитель відступив назад і сів біля каміна.

Увійшов Чарім із тацею їжі. Очистив малий столик і почав розставляти на ньому принесене. За мить після цього до кімнати зайшов Веріті. Зняв плаща й кинув на крісло.

— Я знайшов на ринку її чоловіка, — сказав він. — Той зараз із нею. Вона залишила дитину гратися біля порога, а сама пішла до струмка по воду. Коли повернулася, дитина зникла.

Він зиркнув на мене, але я не міг подивитися йому в очі.

— Ми знайшли її, коли вона кликала свою маленьку в лісі. Я знав… — Раптом глянув на цілителя. — Дякую, Деме. Якщо ти закінчив із Фітцом Чівелрі, то можеш іти.

— Я навіть не глянув на…

— З ним усе гаразд.

Барріч обв’язав довгою смугою тканини мої груди, протягнув її під протилежним плечем, тоді зверху, стараючись закріпити перев’язку на моїй шиї. Даремно старався. Укус був одразу ж над м’язом між вершечком плеча та шиєю. Я намагався знайти щось кумедне в роздратованому погляді, який цілитель кинув на Барріча, виходячи. Той навіть не помітив цього.

Веріті підсунув крісло, щоб сісти лицем до мене. Я підніс горнятко до губ, але Барріч знехотя простяг руку й забрав його в мене.

— Після вашої розмови. Тут досить валер’янки, щоб звалити тебе з ніг.

Відійшов з горнятком. Я побачив, як він вилив половину вмісту, розвівши залишок гарячою водою. Зробив це, схрестив руки на грудях і сперся об камін, дивлячись на нас.

Я перевів погляд на Веріті й чекав, коли він заговорить.

Він зітхнув.

— Я бачив дитину разом із тобою. Бачив, як вони за неї билися. Тоді ти раптово зник. Наш зв’язок розірвався, і я не міг тебе знайти, хоча й використав усю свою силу. Я знав, що ти в небезпеці, і рушив, щоб дістатися до тебе так швидко, як тільки міг. Мені прикро, що я не був швидшим.

Я прагнув відкритися і розповісти Веріті все. Але це могло бути надмірним відкриттям. Те, що я знаю таємниці принца, не дає мені права їх розкривати. Я глянув на Барріча. Він ретельно вивчав стіну. Тоді я офіційно промовив:

— Дякую вам, принце. Ви не могли прийти швидше. І навіть якби це зробили, однаково було б запізно. Вона померла саме в ту мить, як я її побачив.

Веріті глянув на свої руки.

— Я це знав. Знав це краще, ніж ти. Я тривожився за тебе. — Подивився на мене і спробував усміхнутися. — Найзнаменнішою часткою твого стилю битви є неймовірна здатність до виживання.

Краєм ока я побачив, як Барріч змінився на виду, розкрив було рота, намагаючись щось сказати, а тоді знову його закрив. Мене пронизав крижаний холод. Він бачив тіла перекованих, бачив