Королівський убивця - Робін Хобб

Я твердо вигнав її в кінець. Король Шрюд, — вирішив я. Зібрав зі стола свій посуд і поніс його на кухню. Тут панував несамовитий галас. На якусь мить я здивувався, а тоді згадав, що ввечері починається Зимове свято. Стара кухарка Сара підняла погляд від тіста на хліб, яке саме місила, і кивнула мені. Я підійшов і став поруч з нею, як часто робив це в дитинстві, милуючись тим, як вправно її пальці формували півпригорщі тіста в булочки й викладали їх рости. Вона була обсипана мукою аж до ямочок на ліктях, а одна щока теж була в борошні. Гармидер і метушня в кухні дали нам можливість якогось дивного спілкування сам на сам: вона тихо говорила крізь торохтіння і тарахкотіння, а я мусив прислухатися, щоб її почути.

— Я тільки хотіла, щоб ти знав, — пробурмотіла вона, стискаючи й розтягуючи нову порцію тіста, — хоч і розумію, що ці чутки — нісенітниця. І так кажу, коли хтось намагається переповідати їх у моїй кухні. Можуть пліткувати у дворі пральні про все, що захочуть, і плести баляндраси за прядінням, скільки їхня воля, але я не дозволю погано говорити про тебе на моїй кухні.

Від страху моє серце завмерло. Чутки? Моллі та я?

— Ти ж сидів за моїми столами й часто стояв біля мене та помішував у горщику, доки ми розмовляли, коли був малим. Думаю, що я знаю тебе краще, ніж більшість людей. А те, що кажуть, наче ти б’єшся, як тварина, бо й сам більше ніж як наполовину тварина, — це злий наклеп. Їхні тіла були розірвані, але я й гірше бачила, якщо люди були розлючені. Коли доньку Села Флетфіша зґвалтували, вона ту тварюку порізала своїм рибним ножем, чах-чах-чах, простісінько на ринку, наче краяла приманку для своєї снасті. Те, що ти зробив, не було гіршим.

Це була хвилина приголомшливого страху. Більше ніж наполовину тварина… Не так давно й не так далеко звідси людей із Вітом палили живцем.

— Дякую, — сказав я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно. Додав до своїх слів крихту правди. — Не все там було моєю справою. Вони билися за… свою здобич, коли я туди прийшов.

— Дочку Джінни. Ти не мусиш приховувати від мене слова, Фітце. У мене теж є діти, вони вже виросли, але якби хтось на них напав, то я б молилася, щоб хтось такий, як ти, захистив їх, байдуже як. Або помстився за них, якщо це все, що можеш зробити.

— Боюся, що так і було, кухарко. — Тремтіння, яке пробігло моїм тілом, було невдаваним. Я знову побачив смужки крові, що спливали по пухкому маленькому кулачку. Заморгав, але картина далі стояла перед очима. — А зараз мушу поспішати. Маю сьогодні службу в короля Шрюда.

— Справді? Ну, хоч якась добра новина. То візьми це з собою.

Вона підійшла до креденса й вийняла з нього мисочку, повну маленьких тістечок, спечених із м’якого сиру та порічок. Поставила мисочку на тацю, а поруч з нею — чайник із гарячим чаєм і чисту чашку. Любовно все розмістила.

— Припильнуй, Фітце, щоб він їх з’їв. Це його улюблені, коли спробує одне, то, знаю, з’їсть усі. І вони підуть йому на користь.

І я їх люблю.

Я підстрибнув, наче вколотий шпилькою. Намагався приховати це кашлем, вдаючи, що подавився, але кухарка все ще дивилася на мене здивовано.

— Певен, що вони йому сподобаються, — сказав я придушеним голосом і забрав тацю з кухні. Кілька очей провело мене. Я мило усміхався і намагався вдавати, наче не розумію, чого це вони мною цікавляться.

Не усвідомлював, що ви далі зі мною, — сказав я Веріті. Якась незначна моя частка перегортала всі мої думки, відколи я вийшов з його вежі, і дякувала Еді, що я не вирішив спершу пошукати Нічноокого. Але й ці думки я зіпхнув на край свідомості, не певний, наскільки вони закриті.

Я знаю. І не збирався шпигувати за тобою. Лише щоб показати тобі, що ти можеш це зробити, коли не надто на цьому зосереджуєшся.

Я навпомацки шукав його Скілл.

У цьому більше ваших зусиль, ніж моїх, — зауважив я, піднімаючись сходами.

Я тебе роздратував. Вибач. Відтепер впевнюватимусь, чи ти усвідомлюєш, коли я з тобою. Залишити тебе сьогодні?

Я засоромився через власну дратівливість.

Ні. Ще ні. Побудьте ще трохи зі мною, коли я відвідуватиму короля Шрюда. Спробуймо подивитись, скільки ми зуміємо це підтримувати.

Я відчув його згоду. Зупинився перед дверима короля Шрюда і, підтримуючи однією рукою тацю в непевній рівновазі, поквапом пригладив волосся й обсмикав каптан. Моє волосся стало останнім часом неабиякою проблемою. Під час одного з нападів лихоманки в горах Джонкві його обстригла. Тепер, коли воно відростало, я не знав, чи зав’язувати його хвостом, як це робили Барріч і гвардійці, чи нехай спадає на плечі, наче я ще паж. Вік, коли можна було носити його, як дитячу кіску, я давно вже переріс.

Зав’яжи його ззаду, хлопче. Я сказав би, що ти здобув право носити його по-вояцькому, як кожен гвардієць. Тільки не починай надміру про нього дбати, накручувати і змазувати олійкою, як Регал.

Я переборов усмішку на обличчі й постукав у двері.

Трохи почекав, а по тому постукав гучніше.

Назвися і відчини сам, — порадив мені Веріті.

— Сір, це Фітц Чівелрі. Я приніс вам дещо від кухарки.

Натиснув на двері рукою. Вони були замкнені зсередини.

Це дивно. Досі батько не мав звички замикати двері. Ставив біля них вартовця, так, але не замикав їх і завжди відповідав на стук. Ти не можеш якось пробратися туди?

Мабуть, зміг би. Але спершу ще раз постукаю.

Я щосили загрюкав у двері.

— Хвилинку! Хвилинку! — зашипів хтось зсередини. Але пройшло значно більше часу, перш ніж було відсунуто кілька засувів, а двері відчинилися на ширину долоні. Воллес подивився на мене, наче пацюк з-під зруйнованої стіни.

— Чого ти хочеш? — звинувачувальним тоном спитав він.

— Аудієнції в короля.

— Він спить. Чи то пак спав, перш ніж ти почав горлати і гримати. Геть звідси.

— Хвилину. — Я вклинився ногою в щілину дверей, які вже зачинялися. Вільною рукою відгорнув комір своєї сорочки, щоб показати шпильку з червоним камінчиком, з якою майже ніколи не розлучався. Двері добряче притисли