Королівський убивця - Робін Хобб

— Я… я не знаю. Вікно відчинене. Чому воно відчинене? Воллес перестерігав мене від холоду.

— Це я відчинив його, щоб провітрити кімнату. Але зараз зачиню, якщо ви так хочете.

— Я чую запах моря. Сьогодні ясний день, правда? Послухай, як квилять чайки, як надходить буря… Ні. Ні, зачини вікно, хлопчику. Я мушу уникати холоду, я надто хворий.

Я поволі підійшов і зачинив дерев’яні віконниці.

— Чи Ваша Величність давно хворіє? У палаці мало про це говорять.

— Досить давно. Ох, тепер мені здається, що завжди. Це навіть не хвороба, бо я ніколи добре не почуваюся. То нездужаю, то мені трохи кращає, але тільки-но спробую щось зробити, як знову нездужаю і почуваюся гірше, ніж будь-коли досі. Я так втомився бути хворим, хлопчику. Я так втомився завжди відчувати втому.

— Ну ж бо, сір. Завдяки цьому почуватиметеся краще.

Я змочив рушник і легенько протер його обличчя. Він отямився настільки, щоб кивком відіслати мене вбік і самому помити собі руки, а тоді краще протерти обличчя. Я жахнувся, побачивши, як пожовтіла вода після його вмивання.

— Я знайшов чисту нічну сорочку для вас. Допомогти вам вдягти її? А може б, ви воліли, щоб я послав хлопця по ванну й теплу воду? Доки б ви купалися, я приніс би чисту постільну білизну.

— Я, ох, не маю сили, хлопче. Де Воллес? Він знає, що сам я не впораюся. Що це на нього напало, що він мене залишив?

— Тепла купіль допоможе вам відпочити, — переконував я його. Зблизька від старого неприємно пахло. Шрюд завжди так дбав про чистоту. Думаю, що ця його неохайність занепокоїла мене більше, ніж будь-що інше.

— Але ж через купіль можна застудитися. Так каже Воллес. Волога шкіра, холодний вітер, протяг — і мені кінець. Принаймні так він каже.

Чи Шрюд справді перетворився на цього лякливого старця? Я ледве міг повірити, що чую це від нього.

— То, можливо, чашка гарячого чаю? І тістечка. Кухарка Сара сказала, що це ваші улюблені.

Я налив у чашку гарячого чаю і побачив, що він із насолодою вдихає пару. Випив ковток чи два, а тоді сів, щоб глянути на дбайливо викладені тістечка. Попросив мене приєднатися до нього, і я з’їв разом з ним тістечко, облизуючи з пальців щедро накладену начинку. Я зрозумів, чого вони були його улюбленими. Він узявся за друге, коли у двері тричі сильно вдарили.

— Відімкни двері, бастарде! Або ж мої люди підважать їх. А якщо ти завдав моєму батькові якоїсь шкоди, помреш на місці.

Схоже, Регал не надто тішився з моєї появи.

— Що таке, хлопчику? Двері зачинено? Що відбувається? Регале, що відбувається?

Я з болем чув, який надтріснутий і жалюгідний голос короля.

Я перейшов через кімнату й відімкнув двері. Тільки-но встиг це зробити, як два найкремезніші охоронці Регала схопили мене. Мали на собі атласний одяг його кольорів і нагадували в ньому бульдогів зі стрічками на шиї. Я не опирався, тож у них не було причини притискати мене до стіни, але саме так і зробили. Ожили всі мої вчорашні болі. І тримали мене так, а тим часом досередини увірвався Воллес, падькаючи, що в кімнаті холодно, а це що, це їжа, ой, для людини в стані короля це не краще за отруту. Регал стояв з руками на стегнах, як чоловік на відповідальному посту, і дивився на мене примруженими очима.

Тікай, хлопче. Боюся, що ми задалеко зайшли.

— То що ж, бастарде? Що ти можеш сказати? Точніше, якими були твої наміри? — вимогливо спитав він, коли бідкання Воллеса припинилося. Докинув ще одне поліно, хоч у кімнаті і так було душно, і забрав з рук короля напівз’їдене тістечко.

— Я прийшов скласти звіт. Побачивши, як погано дбають про короля, намагався насамперед зарадити цій ситуації.

Я спітнів, більше з болю, ніж від хвилювання. Регал посміхнувся на це ненависною мені посмішкою.

— Погано дбають? Що саме ти хочеш сказати?

Я глибоко зітхнув для відваги. Правда.

— Я застав його кімнату неприбраною і затхлою. На столі брудні тарілки. Постіль давно не міняли…

— Ти смієш таке казати? — просичав Регал.

— Смію. Кажу правду моєму королю, як завжди це робив. Хай він гляне сам і побачить, так це чи ні.

Щось у цьому зіткненні змусило Шрюда стати бодай тінню себе самого. Він трохи підвівся на ліжку й оглянув кімнату.

— Блазень теж на це скаржився, так, як він це вміє… — почав король.

Воллес посмів його перебити.

— Мілорде, стан вашого здоров’я надто вразливий. Інколи нічим не порушуваний відпочинок важливіший, ніж викидання вас із ліжка та шамотанина зі зміною постелі. А одна-дві неприбрані тарілки дратують менше, ніж стукіт і грюкіт пажа, що їх збирає.

Король Шрюд раптово завагався. Моє серце завмерло. Ось що блазень хотів мені показати, ось чому він так часто вмовляв мене відвідати короля. Чому не сказав цього відвертіше? Але коли ж це блазень говорив відверто? Я відчував дедалі сильніший сором. Це був мій король, король, якому присягнув. Я любив Веріті і був йому беззастережно відданим. Але покинув свого короля в мить, коли він найбільше мене потребував. Чейд виїхав, і я не знав, на скільки. Зоставив короля Шрюда лише під захистом блазня. А все-таки, коли раніше король Шрюд потребував когось на свій захист? Цей старий завжди був більш ніж спроможний захистити себе сам. Я вилаяв себе, що не досить переконливо описав Чейдові зміни, які тут застав, повернувшись із гір. Мусив бути більш чуйним до мого суверена.

— Як він сюди потрапив? — Регал зненацька кинув на мене дикий погляд.

— Мій принце, він показав знак від короля. Сказав, наче король обіцяв, що він завжди може з ним побачитися, показавши цю шпильку.

— Що за маячня! Ти повірив у такі нісенітниці…

— Принце Регале, ви знаєте, що це правда. Ви були свідком того, як король Шрюд уперше дав її мені. — Я казав це тихо, але виразно. Веріті всередині мене мовчав, чекав, спостерігав і багато чого вчився. «За мій кошт», — гірко подумав я, а тоді спробував прогнати цю думку.

Рухаючись спокійно, щоб це не було сприйнято як загроза, я вивільнив зап’ястя з бульдожого затиску. Відгорнув комір каптана й витяг шпильку. Підняв її вгору, щоб усі