Королівський убивця - Робін Хобб

— Я нічого такого не пам’ятаю, — буркнув Регал, але Шрюд сів на ліжку.

— Підійди ближче, хлопче, — наказав він мені. Я шарпнув плечима, вивільнившись із рук моїх вартових, і поправив одяг. Тоді підійшов до ліжка короля, показуючи шпильку. Король простяг по неї руку. Забрав у мене шпильку. Моє серце опустилося.

— Батьку, це… — роздратовано почав Регал, але Шрюд його перебив.

— Регале. Ти там був. Ти це пам’ятаєш або мусиш пам’ятати. — Темні очі короля дивилися ясно й пильно, були такими, як я їх пам’ятав, але довкола цих очей і куточків губ з’явилися болісні риски. Король Шрюд боровся за цю ясність. Він підняв угору шпильку і глянув на Регала поглядом, схожим на його давній проникливий погляд. — Я дав хлопцеві цю шпильку. І моє слово в обмін на його слово.

— То я пропоную забрати їх назад: і шпильку, і слово. Ви ніколи не видужаєте, якщо у цій кімнаті порушуватимуть ваш спокій.

Тон Регала знову межував з наказом. Я мовчки чекав.

Король підняв тремтячу руку і протер очі й обличчя.

— Я дав їх, — сказав він, слова були рішучими, хоч голос і слабнув. — Слово, що його дала людина, не можна відкликати. Чи я маю рацію, Фітце Чівелрі? Чи ти погоджуєшся, що людина, давши слово, не може його забрати?

Це було давнє питання.

— Як завжди, мій королю, я з вами погоджуюся. Якщо людина дасть слово, то не може його відкликати. Мусить дотримуватися обітниці.

— Добре. То це усталено. Все усталено.

Він віддав мені шпильку. Я взяв її в нього з таким величезним полегшенням, аж голова пішла мені обертом. Він відкинувся на свої подушки. Мені знову запаморочилося в голові. Я знав ці подушки, це ліжко. Лежав тут і разом із блазнем дивився на розорення Сілбея. Я обпікав пальці у цьому каміні.

Король тяжко зітхнув. У цьому зітханні була знемога. За мить він засне.

— Забороніть йому приходити знову без виклику й заважати вам, — наполягав Регал.

Король Шрюд знову розплющив очі.

— Фітце. Ходи-но сюди, хлопче.

Як собака, я підійшов до нього ближче. Став навколішки біля його ліжка. Він підняв змарнілу руку й незграбно поплескав мене по плечі.

— Ми з тобою, хлопче. Ми розуміємо одне одного?

Щире питання. Я кивнув.

— Добрий хлопчина. Добрий. Я дотримав слова. Тепер дивись, дотримай свого. Але… — він глянув на Регала, і це завдало мені болю, — краще б ти приходив до мене надвечір. Надвечір я буваю сильнішим.

Він знову провалювався в сон.

— Прийти вже цього вечора, сір? — швидко спитав я.

Він підняв руку й махнув нею жестом неясного заперечення.

— Завтра. Чи післязавтра.

Очі його заплющилися, і він зітхнув так тяжко, наче ніколи більше не мав дихнути.

— Як Ваша ласка, мілорде, — погодився я. Схилився у глибокому офіційному поклоні. Випроставшись, я обережно вчепив шпильку на лацкан каптана. Дав змогу їм усім хвилину чи дві поспостерігати, як я це роблю. Затим формальним тоном промовив:

— Дозволите, мій принце?

— Забирайся, — буркнув Регал.

Я вклонився йому, щоправда, не дуже глибоко, обережно повернувся і вийшов.

Його охоронці провели мене поглядом. Уже вийшовши з кімнати, я згадав, що не сказав ні слова про свій шлюб із Моллі. Зараз здавалося малоймовірним, що я матиму таку нагоду найближчим часом. Знав, що тепер кожного надвечір’я застану біля короля Регала, Воллеса чи якогось їхнього шпигуна. Я не хотів піднімати цієї теми в присутності будь-кого, крім самого короля.

Фітце?

Я хотів би бути тепер сам, мій принце. Якщо ви не заперечуєте.

Він щез із моєї свідомості, наче це луснула мильна бульбашка. Я поволі піднімався сходами.

Розділ 15

Таємниці

Принц Веріті вирішив показати свої військові кораблі в серединний день Зимового свята того вирішального року. Традиція наказувала б йому почекати кращої погоди і спустити їх на воду першого дня Весняного свята. Його вважають більш сприятливим днем для виходу в море нового судна. Але Веріті дуже підганяв своїх корабелів та їхніх підручних, щоб усі чотири судна були готові до спуску посеред зими. Вибираючи середину Зимового свята, він забезпечив собі більшу аудиторію як для спуску, так і для своїх напутніх слів. Традиційно цього дня відбувається полювання, а м’ясо має стати передвісником достатку наступних днів. Коли кораблі витягнено з ангарів та по колодах спущено на воду, принц оголосив зібраним, що це його мисливці й що єдиною здобиччю, яка вдовольнить їх, будуть червоні кораблі. Відгомін на його слова був тихим і геть не таким, як він сподівався. Я думаю, що люди хотіли викинути з голови всі думки про червоні кораблі, сховатися під захистом зими і сподіватися, що весна ніколи не настане. Але Веріті не дозволив їм цього. Кораблі було спущено цього дня, і почався вишкіл залог.

Ми з Нічнооким провели ранній пополудень, полюючи. Він нарікав, кажучи, що це смішний час для полювання і навіщо я згаяв ранкові години на змагання зі членом своєї ж зграї? Я сказав йому, що це така річ, яка просто мусила бути, і що так триватиме кілька днів, а то й довше. Він не був задоволеним. Я теж. Але мене вразило, що він так добре знав, як я проводжу свій час, навіть якщо не маю з ним свідомого контакту. Чи Веріті спроможний був його відчути?

Він мене висміяв.

Інколи мені дуже тяжко домогтися, щоб ти мене почув. Чи я маю пробиватися до тебе, а потім кричати ще й йому?

Наша мисливська здобич була невеликою. Два кролики, до того ж не дуже жирні. Я пообіцяв йому принести завтра кухонні рештки. Ще меншого успіху я досяг, викладаючи йому свої вимоги приватності у певний час: він ніяк не міг зрозуміти, чому я відрізняю парування від інших занять, от хоча б полювання чи виття. Парування означає, що невдовзі з’явиться потомство, а потомство було під опікою зграї. Така складна дискусія не могла вестися словами. Ми розмовляли образами, спільними думками, а це не дозволяло надмірної скромності. Його щирість викликала в мене жах. Він запевняв, що поділяє мою насолоду як з моєї пари, так і з процесу парування. Я благав його не чинити цього. Розгублення. Врешті я залишив його їсти кроликів. Його, здається, здивувало, що я не захотів, щоб він поділився