Королівський убивця - Робін Хобб

Вона якийсь час мовчки дивилася на мене.

— Я хотіла б занести до своїх кімнат одну важку річ. Зробиш це для мене?

— Звичайно. — Я обережно встав.

— Мушу йти, — сказав я маленькій служниці. — Я потрібний моїй матері. Мені сподобалася твоя пісенька.

— До побачення, пане! — прощебетала вона мені, а Лейсі зиркнула на неї. Щоки Пейшенс були дуже червоними. Я пішов за нею крізь метушню і людський тлум. Ми дісталися підніжжя сходів.

— Я забув, як це робиться, — сказав я їй. — А де ж ця важка річ, яку ви хотіли віднести?

— Це була вигадка, щоб тебе звідти забрати, перш ніж ти цілковито зганьбишся! — просичала вона. — Що з тобою відбувається? Як ти можеш так зле поводитися? Ти п’яний?

Я обдумав це.

— Нічноокий сказав, що я отруївся риб’ячими кістками. Але я добре почуваюся.

Лейсі та Пейшенс дуже пильно на мене глянули. Тоді обидві взяли мене під руки й повели вгору. Пейшенс приготувала чай. Я розмовляв із Лейсі. Розповів їй, як сильно кохаю Моллі та хочу з нею одружитися, тільки-но король дозволить. Вона поплескала мене по плечі, торкнулася мого чола і спитала, що я їв сьогодні й де. Я не пам’ятав. Пейшенс дала мені чаю. Я дуже швидко виблював. Лейсі дала мені холодної води. Пейшенс — ще чаю. Я знову виблював і сказав, що більше не хочу пити. Пейшенс і Лейсі засперечалися. Лейсі сказала, що, на її думку, мені покращає, коли я посплю. Вона відвела мене до моєї кімнати.

Я прокинувся, не зовсім розуміючи, що було сном, а що відбувалося насправді, якщо насправді щось відбувалося. Усі мої спогади з тієї ночі були такими ж далекими, як спогади кількарічної давнини. До цього додалася відкрита сходова клітка, з якої спокусливо світилося і тягло, охолоджуючи мою кімнату. Я видряпався з ліжка, на мить захитався, коли голова знову пішла обертом, а тоді поволі поволікся сходами, одною рукою торкаючись завжди холодної кам’яної стіни, аби пересвідчитися, що вона справжня. Десь посеред сходів мене перестрів Чейд.

— Ось, тримайся за моє плече, — наказав він, і я так і зробив.

Він охопив мене другою рукою, і ми разом піднялися сходами.

— Мені бракувало тебе, — сказав я. А з наступним подихом:

— Король Шрюд у небезпеці.

— Я знаю. Король Шрюд завжди в небезпеці.

Ми здолали вершину сходів. У його каміні палав вогонь, на таці поруч із ним розставлено їжу. Він повів мене до вогню та їжі.

— Думаю, я сьогодні отруївся. — Мене раптом охопили дрощі, і я затремтів. Коли це минуло, почувся притомнішим. — Здається, я поступово прокидаюся. Постійно думаю, що я вже не сплю, а тоді раптом усе стає виразнішим.

Чейд серйозно кивнув головою.

— Підозрюю, що це залишки попелу. Ти про це не подумав, прибираючи Шрюдову кімнату. Дуже часто буває так, що спалені залишки зілля концентрують його силу. Ти мав це на руках, а тоді сів їсти тістечка. Я небагато що міг зробити. Думав, що ти це переспиш. Що на тебе напало, що ти зійшов униз?

— Не знаю. — А затим: — Звідки ти завжди все знаєш? — спитав я роздратовано, коли він штовхнув мене на своє старе крісло. Сам зайняв моє звичайне місце біля вогнища. Навіть у моєму запамороченому стані я помітив, як легко він рухався, ніби загубивши десь старечі кольки та болячки. Його обличчя та руки були обвітрені, засмага приховала віспини. Колись я зауважив його схожість зі Шрюдом. А зараз помітив у його обличчі також риси Веріті.

— Я маю свої маленькі способи вивідувати речі, — по-вовчому посміхнувся він. — Що ти пам’ятаєш про цьогонічне Зимове свято?

Я скривився, подумавши про це.

— Достатньо, аби знати, що завтра буде тяжкий день. — Зненацька у моїй пам’яті з’явилася маленька служниця. Сперлася мені на плече, її рука на моєму стегні. Моллі. Я мусив сьогодні ввечері дістатися Моллі та якось усе їй пояснити. Якщо вона цієї ночі приходила в мою кімнату, а я не міг відповісти на її стук… Схопився з крісла, але тут на мене напали нові дрощі. Я почувався майже як живцем обдертий зі шкіри.

— Ось. З’їж трохи. Промивати тобі шлунок не було найкращим методом, але я певен, що Пейшенс мала добрі наміри. За інших обставин це могло б і врятувати. Ні, ідіоте, спершу помий руки. Невже ти не чув, що я казав?

Я помітив, що біля їжі стояла вода з оцтом. Ретельно вимив руки, аби усунути всі сліди того, що до них прилипло, а тоді ще й обличчя і здивувався, як це мене одразу підбадьорило.

— Це було як нескінченний сон, увесь день… чи це так почувається Шрюд?

— Гадки не маю. Можливо, не всі ці спалені трави є тим, чим я їх вважаю. Це була одна з тих речей, про які я хотів з тобою порозмовляти. В якому стані був Шрюд? Чи це зненацька з ним сталося? І відколи це Воллес називає себе цілителем?

— Не знаю, — я присоромлено схилив голову. Змусив себе відзвітувати, яким необачним був за його відсутності. І яким телепнем. Коли я закінчив, він не дорікав мені.

— Що ж, — сказав він тяжко. — Не можемо повернути час, можемо лише рятувати становище. Надто багато тут діялося, щоб розібратися зі всім за одним махом.

Він уважно на мене глянув.

— Багато з того, що ти мені розповів, мене не дивує. Перековані постійно наближаються до Оленячого замку, а хвороба короля затягується. Але здоров’я короля Шрюда занепало сильніше, ніж я можу це пояснити, а жалюгідний стан його кімнат узагалі неспроможний збагнути. Хіба що… — Він не закінчив думки. — Можливо, вони вважають, що леді Тайм була його єдиною захисницею. Можливо, думають, що ми більше про це не дбаємо. Можливо, вірять, що він — самотній старий чоловік, перепона, яку слід усунути. Твоя недбалість принаймні дозволила їм проявитися. А якщо вони проявилися, то, можливо, ми зможемо їх позбутися.

Він зітхнув.

— Я думав, що зможу скористатися Воллесом як знаряддям, непомітно керуючи ним через поради інших. Він мало що знає про своє власне зілля, такий собі аматор-верхогляд. Але знаряддям, яке я так необережно покинув, тепер, можливо, користається хтось інший. Нам доведеться розібратися з цим. Спокійно. Існують способи це стримати.

Я