Королівський убивця - Робін Хобб

— Як? — спитав я натомість.

Чейд усміхнувся.

— Як тебе знешкодили як убивцю в Гірському королівстві?

Це був неприємний спогад.

— Регал розкрив мою місію Кеттрікен.

— Саме так. Пролиймо трохи денного світла на те, що відбувається в кімнатах короля. Ти їж, доки я казатиму.

Так я і робив, слухаючи, як він викладав мої завдання на наступний день, але також зауважуючи, що він вибрав, аби мене нагодувати. Переважав смак часнику, а я знав Чейдову довіру до його очисних властивостей. Міркував про те, чого я наковтався і як це забарвило мої спогади про розмову з блазнем. Здригнувся, згадавши, як грубо його прогнав. Він — чергова особа, яку я мушу розшукати завтра. Чейд помітив мою стурбованість.

— Інколи, — натякнув він, — мусиш дозволити людям зрозуміти, що ти недосконалий.

Я кивнув, а тоді зненацька позіхнув.

— Вибач, — пробурмотів я. Мої повіки раптом стали такими важкими, що я ледь міг утримати голову рівно. — Ти казав?

— Ні-ні. Йди в ліжко. Відпочивай. Це справжні ліки.

— Але ж я навіть не спитав тебе, де ти був. Або що робив. Ти рухаєшся і поводишся, наче скинув десяток років.

Чейд зморщив губи.

— Це комплімент? Не важить. Ці питання і так зосталися б без відповіді, тож можеш відкласти їх на інший час і дратуватися тоді, коли я відмовлюся відповідати. А мій стан… ну, що сильніше змушувати тіло до дії, то більше воно може зробити. Це була нелегка подорож. Та все ж вірю, що вона вартувала цих труднощів.

Я розкрив було рота, але він підняв руку:

— І це все, що я мав тобі сказати. А зараз у ліжко, Фітце. У ліжко.

Я знову позіхнув, а тоді встав і потягся, аж затріщали суглоби.

— Ти знову підріс, — здивовано зауважив Чейд. — Як і далі так піде, невдовзі переростеш свого батька.

— Я сумував за тобою, — пробурмотів я, йдучи в напрямку сходів.

— І я за тобою теж. Але завтра матимемо нагоду надолужити втрачене. А тим часом — у ліжко.

Я спускався сходами зі щирим наміром дотриматися його поради. Як завжди, сходи зачинилися, тільки-но я вийшов, за допомогою механізму, який мені ніколи не вдавалося відкрити. Докинув ще три полінця до свого майже згаслого вогню, а тоді підійшов до ліжка. Сів на ньому, щоб роздягнутися. Я був виснажений. Але не настільки, щоб, знявши сорочку, не почути легенького запаху Моллі на своїй шкірі. Я просидів хвилину, тримаючи сорочку в руках. Тоді знову надягнув її та підвівся. Підійшов до дверей і прослизнув у коридор.

Для будь-якої іншої ночі було б уже пізно. Але це була перша ніч Зимового свята. Багато хто й не подумає про власне ліжко, доки на обрії не зазоріє світанок. А інші і взагалі цієї ночі не знайдуть власних ліжок. Я зненацька усміхнувся, усвідомивши, що маю намір приєднатися до тієї другої групи.

У коридорах та на сходах товклося чимало людей. Переважно вони були надто п’яними або надто зайняті власними справами, щоб мене помітити. Якщо ж ідеться про інших, то я вирішив дозволити Зимовому святу стати моєю відповіддю на всі завтрашні питання. Попри те, був достатньо обережним, аби впевнитися, що в коридорі порожньо, перш ніж постукати в її двері. Відповіді я не почув. Але, коли підняв руку, щоб постукати знову, двері безшумно відчинилися в темряву.

Це мене нажахало. Я миттю впевнився, що з нею сталося нещастя, що хтось тут був, скривдив її і залишив у пітьмі. Рвонувся в кімнату, вигукуючи її ім’я. Двері за мною зачинилися і…

— Цсс! — наказала вона.

Я обернувся, щоб знайти її, але якусь мить мої очі звикали до темряви. Вогнище в каміні було єдиним освітленням кімнати, а горіло воно позаду мене. Коли я почав бачити в темряві, мені перехопило дух.

— Ти мене чекала? — нарешті спитав я.

Тихим котячим голосом вона відповіла:

— Усього кілька годин.

— Я думав, що ти розважатимешся у Великій залі. — Повільно усвідомив, що не бачив її там.

— Я знала, що ніхто за мною не сумуватиме. Окрім одного. І подумала, що, можливо, він прийде сюди, шукаючи мене.

Я стояв непорушно й дивився на неї. На ній був вінок із гостролисту поверх розпущеного волосся. І це все. І вона стояла навпроти дверей, бажаючи, щоб я на неї глянув. Як можна пояснити ту межу, яку ми переступили? Раніше ми входили туди разом, цікаво роздивляючись. Але це було щось інше. Це було щирим запрошенням жінки. Чи може бути щось переконливіше, ніж знання, що жінка тебе прагне? Воно мене опанувало, благословило і якимось чином розгрішило від усіх дурниць, які я будь-коли зробив.

Зимове свято.

Серце Зими.

Серце нічної таємниці.

Так.

Перед світанком вона мене розштовхала й вигнала з кімнати. Прощальний поцілунок, яким вона мене обдарувала, перш ніж виставити за двері, був таким, що я стояв у коридорі, намагаючись переконати себе, що світанок не так уже й скоро. Але за кілька хвилин згадав про потребу зберігати таємницю і стер з обличчя усмішку. Обсмикав свою пом’яту сорочку й рушив у напрямку сходів.

Коли зайшов до своєї кімнати, мене охопила майже нездоланна втома. Скільки часу минуло, відколи я проспав усю ніч? Сів на ліжку і стяг із себе сорочку. Впустив її на підлогу. Впав на ліжко й заплющив очі.

М’який стукіт у двері змусив мене зірватися на ноги. Я швидко перетнув кімнату, сам собі усміхаючись. Широко розчинивши двері, усе ще усміхався.

— Добре, що ти вже на ногах! І майже одягнений. З того, який вигляд ти мав минулої ночі, я боявся, що доведеться витягувати тебе з ліжка за загривок.

Це Барріч, свіжовмитий і причесаний. Зморшки на його чолі були єдиним помітним слідом нічного гуляння. Ще відколи ми ділили спільне житло, я знав: хай яке він мав похмілля, а все ж зранку стане до своїх обов’язків. Я зітхнув. Не проси четвертак, бо ніхто його не дасть. Замість благати змилування, я пішов до одежної скрині й вишпортав чисту сорочку. Одягнув її та рушив слідом за Баррічем до вежі Веріті.

Існує дивний поріг, одночасно фізичний і духовний. За моє життя я лише кілька разів його переступав, але щоразу відбувалися вкрай незвичайні речі. Цей ранок був одним з таких випадків. Минула приблизно година, а