Королівський убивця - Робін Хобб

— Жарт тобі вдався, — сказав я, нервово посміюючись. — Я мав би краще тебе знати й не сподіватися від тебе справжньої таємниці.

— Ти. Чи не ти. Кріплення, якір, вузол на нитці. Я бачив кінець світу, Фітце. Бачив його витканим так виразно, як бачив своє народження. Ох, не за твого життя, навіть не за мого. Але чи почуватимемося ми щасливими, бо живемо в сутінках, а не в розповні ночі? Чи втішатимемося, бо ми лише страждаємо, а наші потомки зазнають мук прóклятих? Нічого не будемо робити?

— Блазню, я не хочу цього чути.

— Ти мав можливість відмовитися. Але ти тричі повторив свою вимогу й тепер почуєш.

Він підняв посох, наче ставши главою зборів, і промовив, ніби звертався до всієї Ради Шести герцогств.

— Падіння королівства Шести герцогств було камінцем, який започаткував зсув. Звідти посунули бездушні, розливаючись як пляма крові на найкращій сорочці світу. Темрява пожирає і ніколи не насититься, доки живиться сама собою. І це все тому, що впав дім Провісників. Таке майбутнє виткано. Але стривай! Провісники? — Він схилив голову й зиркнув на мене, наче вважаючи себе вороною, що збирається клюнути. — Чому вас так назвали, Фітце? Що провістили колись твої предки, аби здобути собі таке ім’я? Чи я маю сказати тобі, як це сталося? Сама назва вашого дому — це майбутнє, що простягає руку крізь час і називає іменем, яке ваш дім колись заслужить. Провісники. Ось та провідна нитка, яка повела моє серце. Майбутнє простягло руку до тебе, до твого дому, до місця, де твоя кровна лінія перетинається з моїм життям, і так тебе назвало. Я прийшов сюди, і що я ж знайшов? Один Провісник, позбавлений імені. Не названий в історії, минулій чи майбутній. Але я бачив, як ти береш ім’я, Фітце Чівелрі Провіснику. І я прослідкую, щоб ти його заслужив.

Він підійшов до мене і вхопив за плече.

— Ми тут, Фітце, ми обидва, щоб змінити колію, якою рухається світ. Щоб потягтися і втримати камінчик, який міг би спричинити падіння брили.

— Ні. — Страшний холод усередині мене забив ключем. Я задрижав. Мої зуби зацокотіли, а на краях мого поля зору замерехтіли яскраві світляні плями. Напад. Починався черговий напад. Саме тут, перед блазнем.

— Вийди! — крикнув я, неспроможний витримати цієї думки. — Йди звідси. Вже! Мерщій! Мерщій!

Ніколи раніше я не бачив блазня таким враженим. Йому насправді впала щелепа, відкривши дрібні білі зубки і блідий язик. Ще мить він тримав мене, тоді відпустив. Я безперервно думав, що він відчуває, бачачи мій раптовий вибух. Відчинив двері і вказав йому на них, і він зник. Я зачинив двері, тоді, хитаючись, поволікся до ліжка, а хвиля темряви заливала мене.

— Моллі! — скрикнув я. — Моллі, врятуй мене!

Але я знав, що вона мене не чує, і самотньо тонув у своїй темряві.

Яскраве світло сотень свічок, гірлянди вічнозеленого віття, зв’язки гостролисту, голі чорні зимові гілки, обвішані блискучими цукровими льодяниками, тішили очі та язик. Стукіт дерев’яних мечів ляльководів і захоплені дитячі крики, коли голова принца П’єбальда Плямистого справді відлетіла й описала дугу над натовпом. Рот Меллоу широко роззявлений, він співає сороміцьку пісеньку, а його залишені без нагляду пальці самі по собі танцюють над струнами арфи. Подув зимового повітря, коли великі двері зали розчинилися й чергова група святочних гостей увійшла до Великої зали, щоб приєднатися до нас. Я повільно усвідомлював, що це вже не сон, що це Зимове свято, що добродушно бреду крізь урочистість, приязно всім усміхаюся і нікого не бачу. Я повільно закліпав очима: не міг нічого робити швидко. Був закутаний у м’яку вовну, дрейфував, як покинутий залогою вітрильник у тихий день. Мене переповнювала чудова сонність. Хтось торкнувся мого плеча. Я повернувся. Барріч про щось мене питає, зморщивши брови. Його голос, завжди такий глибокий, цього разу наче омиває мене своїм кольором.

— Усе гаразд, — кажу я. — Не турбуйся. Усе гаразд.

Я відплив від нього, разом із натовпом проносячись крізь кімнату.

Король Шрюд сидів на троні, але тепер я знав, що він зроблений із паперу. На сходах біля його ніг сидів блазень і стискав свій щурячий посох, наче дитина брязкальце. Його язик був мечем, а коли до трону наближалися вороги короля, блазень убивав їх, розрізав на клапті й відкидав назад, від паперового чоловіка на престолі.

А ще тут були Веріті та Кеттрікен, на іншому помості, кожне з них гарне, як блазнева лялька. Я глянув і побачив, що обоє вони зроблені з голоду, як посудини з порожнечі. Я так сумував, що ніколи не зумію їх наповнити, бо вони обоє такі страшенно порожні. Регал прийшов порозмовляти з ними, він був великим чорним птахом, не вороною, ні, не був таким веселим, як ворона, і не круком, не мав бадьорої мудрості крука, ні, він був жалюгідним птахом-трупоїдом, що кружляє, кружляє, мріючи про них, як про падлину собі на здобич. Від нього тхнуло падлиною, а я затулив долонею рота й носа та відійшов від них.

Я сів на приступках каміна поруч із веселою дівчиною у синіх спідницях. Вона хихотіла й цокотала, наче вивірка, а я усміхнувся їй. Невдовзі вона сперлася об мене й почала співати кумедну пісеньку про трьох дівчат-молочарок, а всі інші, що сиділи і стояли довкола вогнища, їй підспівували. Ми сміялися, але я не зовсім розумів, чому. Її рука була теплою, невимушено лежала на моєму стегні.

Брате, ти нездужаєш? Ти з’їв риб’ячі кості, тебе спалює гарячка?

— Га?

Твій розум затуманений. Твої думки безкровні і хворі. Ти рухаєшся, як здобич.

— Я добре почуваюся.

— Справді, пане? То й я теж.

Вона усміхнулася мені. Кругленьке личко, темні очі, з-під шапочки виглядає кучеряве волосся. Веріті вона сподобалася б. Дівчина дружньо поплескала мене по нозі. Трохи вище, ніж торкалася раніше.

— Фітце Чівелрі!

Я повільно звів погляд. Позаду мене стояла Пейшенс, із Лейсі при боці. Я усміхнувся, побачивши її тут. Вона так рідко виходила зі своїх кімнат до товариства. Особливо взимку. Зима була для неї складною.

— Я втішуся, коли повернеться літо і ми зможемо разом гуляти садами, — сказав