Королівський убивця - Робін Хобб

— Навіть якщо він спить? — недовірливо спитав Воллес.

— Він не ставив жодних обмежень. Невже ти це робитимеш?

Я глянув на нього крізь щілину в дверях. Він на мить задумався, а тоді відступив.

— У такому разі заходь. Заходь і глянь, як твій король спить, намагаючись відпочити, що дуже йому потрібно в його стані. Але якщо ти його потурбуєш, я, як його цілитель, пораджу королю забрати в тебе цю гарненьку шпильку і прослідкую, щоб ти більше його не турбував.

— Можеш радити, що захочеш. Якщо так вирішить мій король, я не заперечуватиму.

Він схилився переді мною у вишуканому поклоні. Мені страшенно кортіло прогнати з його обличчя глузливу посмішку, але врешті я вдав, що не помічаю її.

— Чудово, — докинув він, коли я проходив повз нього. — Солодке печиво, щоб розладнати йому травлення і погіршити його стан. Розумний парубок, чи не так?

Я стримав гнів. У вітальні Шрюда не було. Спальня?

— Що, справді зайдеш туди? Чом би й ні? Досі ти вже показав свої манери, то навіщо зараз стримуватися? — Голос Воллеса був удавано поблажливим.

Я знову стримав свій гнів.

Не дозволяй йому цього. Повернися і дай йому належну відповідь.

Веріті не радив це мені, а наказував. Я обережно поставив тацю на столику. Глибоко вдихнув і повернувся до Воллеса.

— Ти щось маєш проти мене? — прямо спитав я.

Він ступив крок назад, але намагався втримати глузливу міну.

— Проти тебе? Невже я, цілитель, можу мати щось проти того, хто прийшов турбувати хворого, якому нарешті вдалося відпочити?

— У цій кімнаті тхне димком. Чому?

Димок?

Це зілля, яке вживають у горах. Зрідка для лікування у випадках такого болю, якого не можна втамувати нічим іншим. Але найчастіше дим вдихають для задоволення. Як ми карріс на Весняне свято. Ваш брат його любить.

Як його мати. Якщо це те саме зілля. Вона називала його веселистом.

Це майже та сама рослина, але в горах вона вища, і в неї більш м’ясисте листя. І густіший дим.

Наша розмова з Веріті тривала не довше, ніж кліп ока. Скіллити інформацію можна так само швидко, як думати. Воллес ледь устиг розтулити губи, щоб відповісти на моє питання.

— Може, ти вважаєш себе цілителем? — гостро сказав він.

— Ні. Але я маю практичне знання рослин, і воно мені підказує, що димок не годиться для кімнат хворого.

Воллес на якусь мить задумався, щоб сформулювати відповідь.

— Що ж. Задоволення короля не обходять його цілителя.

— То, можливо, вони обходять мене, — заявив я й відвернувся від нього. Підняв тацю і відчинив двері до тьмяно освітленої спальні короля.

Тут сморід димку був густішим, повітря тяжким і перенасиченим ним. Вогонь у каміні горів надто сильно, тому панувала задуха. З кімнати тягло таким затхлим і застояним духом, наче тут тижнями ніхто не провітрював. Навіть власне дихання в легенях здалося мені тяжким. Король лежав нерухомо, задихаючись під цілою горою пухових ковдр. Я озирнувся довкола, шукаючи місця, де можна було б поставити тацю. Маленький столик біля ліжка був геть захаращений. На ньому стояла кадильниця для димку, доверху засипана попелом, але пальник згас і охолов. Поруч — келих червоного вина й миска якоїсь огидної сірої каші. Я поставив тацю на підлогу і протер столик рукавом сорочки, перш ніж розмістити її там. Наблизившись до ліжка короля, відчув затхлий задушливий сморід. Він іще посильнішав, коли я схилився до короля.

Це зовсім не схоже на Шрюда.

Веріті поділяв мою тривогу.

Він тепер рідко мене кличе. Я був надто зайнятий, щоб відвідувати його без запрошення. Востаннє бачив його ввечері, у його вітальні. Він скаржився на головний біль, але це…

Думки пролетіли між нами і зникли. Я підняв погляд з-над короля і побачив, що Воллес заглядає до нас з-за дверей. Було щось таке в його обличчі… Не знаю, як це назвати, — чи задоволення, чи впевненість, але воно викликало в мене шалену лють. Двома кроками я дістався дверей. Різко їх зачинив і з задоволенням почув його крик, коли він вишарпнув притиснуті пальці. Я засунув древній засув, яким, схоже, не користувалися ніколи впродовж усього мого життя.

Я підійшов до високих вікон, розсунув гобелени, що закривали їх, і навстіж розчинив дерев’яні віконниці. До кімнати ввірвалося чисте сонячне світло і свіже зимове повітря.

Фітце, це нерозважно.

Я не відповів. Натомість пройшовся кімнатою, викидаючи одна за одною кадильниці з попелом і зіллям у розчинене вікно. Долонями стирав налиплий попіл, щоб звільнити кімнату від смороду. Зібрав у кімнаті з півдюжини липких келихів скислого вина та цілу тацю полумисків і тарілок з їжею, якої або зовсім ніхто не торкався, або ж її було з’їдено не більше половини. Я склав це все біля дверей. Воллес гупав у них і вив від злості.

— Тихо! — солоденько сказав я йому. — Розбудиш короля.

Пришліть сюди хлопця з теплою водою. І скажіть майстрині Гесті, що король потребує чистої білизни, — попрохав я Веріті.

Ці накази не можуть походити від мене. — Пауза. — Не гай часу на гнів. Подумай і зрозумієш, чому це так.

Я зрозумів, але й знав також, що не залишу Шрюда в цій огидній смердючій кімнаті, як не залишив би його в темниці. Там було півглека води, несвіжої, але відносно чистої. Я поставив глек біля вогню. Відчистив столик поруч ліжка від попелу й розмістив на ньому тацю з чаєм і тістечками. Сміливо порившись у скрині короля, я знайшов чисту нічну сорочку, а тоді ще й зілля для вмивання. Без сумніву, рештки з часів Чефферса. Я ніколи не думав, що мені бракуватиме королівського лакея.

Воллесове виття припинилося. Це не уникло моєї уваги. Я взяв підігріту, пахучу від зілля воду та рушник і поклав це все біля королівського ліжка.

— Королю Шрюде, — лагідно сказав я.

Він ледь ворухнувся. Краї його повік були червоними, вії злиплися. Розплющивши очі, він закліпав від світла. Я помітив, що білки його очей були помережані червоними жилками.

— Хлопчик? — Він глянув на кімнату. — А де Воллес?

— Вийшов ненадовго. Я приніс вам теплої