«сльози Гоґвортсу» частина 2 - Настя Коваленко

Теплого весняного дня Хоґвортс знову змінився: замок прикрасили живими квітами та срібно-золотими стрічками.

Велика Зала, де колись відбувалися бали й битви, сьогодні стала місцем радості.

Селестіна стояла перед великим дзеркалом у білій сукні, ніжній і легкій, мов хмаринка.

На шиї виблискувала тоненька срібна прикраса — подарунок Джеймса.

Її темне волосся м'якими хвилями спадало на плечі.

У двері тихо постукали.

Вона обернулася — на порозі стояв її батько.

Том Ріддл, колишній Волдеморт, виглядав інакше: в простому темно-сірому костюмі, з трохи суворим, але теплим поглядом.

Його очі — колись холодні й бездушні — тепер світилися гордістю.

— Ти неймовірна, доню, — сказав він хрипким голосом.

Селестіна усміхнулася і подала йому руку.

Музика заграла.

Усі обернулися.

І Волдеморт, тримаючи доньку під руку, повів її вузькою доріжкою між рядами.

Учні, професори, друзі й родина дивилися на них із трепетом.

Навіть Гаррі Поттер, сидячи поряд із Джинні, витер сльозу з куточка ока.

А на кінці проходу чекав Джеймс Поттер — у строгій чорній мантії, щасливий, мов ніколи.

Коли вони підійшли, Волдеморт обережно передав руку Селестіни Джеймсу.

На мить їхні погляди перетнулися.

Том Ріддл легенько кивнув йому, ніби кажучи:

«Бережи моє найдорожче».

Церемонія була чарівною.

Коли Джеймс і Селестіна обмінялися клятвами, магія навколо них спалахнула золотим сяйвом.

І коли вони поцілувалися, над Хоґвортсом розцвіли вогняні салюти, а всі присутні радісно аплодували.

Волдеморт стояв осторонь, усміхаючись крізь сльози — сльози, яких не проливав усе своє життя.

Бо тепер він знав: його місце — не серед битв і темряви, а серед любові й нових надій.